Розділ 17

Федот дивився на труп і не міг відвести погляд. Ці сині щічки, на яких ще виднілися завзяті ямочки… Вії, покриті легкою пухнастою намороззю… Маленькі губки, наповнені синявою майже до чорноти… Серце в Шевченка розривалося на шматки й спливало кров’ю. Тут жінка впіймала його погляд і теж опустила голову — подивилася на дитину. Вона байдуже вдивлялася в безневинне й неживе обличчя, що розмірено погойдувалося від руху. Жінка відірвала другу руку від кузова й потягнулася прикрити дитя ковдрочкою.

— Він мертвий, ти що, не бачиш? — раптом, несподівано для себе, озвався Федот.

— Бачу, — крижаним голосом відповіла молодиця.

Вона стулила губи й подивилася вперед. Шевченко хотів ще щось сказати, але тут жінка зробила неймовірне — вона з розмаху викинула згорток за борт, і він полетів у темряву; тої ж миті його поглинув замет, поховавши в пухнастому снігу. Це сталося так швидко, що Федот не встиг і рота розкрити. Він смикнув жінку, хотів закричати, але тут вона сама глянула на нього. Абсолютно дикий, нелюдський блиск наповнював її очі. Гримаса божевілля спотворила колись гарне обличчя.

— Чоловік помер, дитя померло. І я здохну, — абсолютно чітко вимовила жінка.

Шевченко сторопів, відпустив її. Він повернувся в бік лісу, який миготів за бортом ЗІЛу, і ошелешено дивився в темну глибінь сосняку.

За дві години вони приїхали. Їх вивантажили. Неподалік від машин виднілося чотири десятки похилених сільських будиночків. Засланих зустрічав цибатий чоловік, одягнений у кудлату шубу. Червоноармійці квапили селян, змушували їх розсаджуватися до саней, які пригнав той довгоногий. Він зрідка поглядав на неприкаяних, і, здавалося, на його бородатому обличчі промайнула тінь співчуття.

— Добрий чоловіче, куди нас тепер? — спитав Федот.

— За болота, там поселення. Туди вас, — акуратно відповів довготелесий.

— Далеко це?

— Верст із двадцять. Але ось скоро стежки розм’якнуть, сніг зійде, і можна буде тільки в обхід багна. А це сто верст буде.

— На край світу нас… Як там земля?

— Драговини та байраки. Погана зовсім.

— Ой, гірко, ой, зле…

Тут солдат штовхнув у спину Федота прикладом — легенько, мовляв, вистачить ляси точити, і розмова на цьому припинилася. Обоз рушив, везучи подорожніх ще далі на Північ. Коні ледве пленталися, санки поволі повзли сніжним покривалом. Холодний вихор засипав селян білим порошком. Морозний небокрай креслив ламані лінії. Площина, укрита рідкими кущами й висохлими деревцями, не давала ніякої надії на майбутнє. Коли вони нарешті прибули, то всі подорожні були близькими до обмороження. Вони притискалися одне до одного, намагаючись трохи зігрітися, обмінюючись убогими крихтами тепла. Тим часом чоловік на санках смикнув за поводи й обоз зупинився. Попереду чорніли довгі бараки, над якими, як маленькі хвостики, біліли звивисті цівки диму. Селяни почали розвантажувати припаси, активно скидаючи тюки, щоб хоч трохи зігрітися. Сашка тулила до себе дочок. Петро похмуро дивився по боках — снігова пустеля, дикий край, ніякої надії… Федот закректав, зваливши на себе майже всі мішки, і, зігнувшись, пішов до першого барака. Звідти вискочив худорлявий чоловік у легкій куфайці. Почав російською кричати на приїжджих, щоб ті не ломилися всі до одного приміщення. А потім, отримавши список «кулаків», став оголошувати прізвища, називаючи кожному номер його барака — їхнє нове житло.

— Будряков — пєрвий. Костінєнко — второй. Степаненко — трєтій. Шевченко — четвьортий… — гукав він і тикав пальцем, куди треба родині податися.

Федот слухняно пішов до четвертого. Двері рипнули, піддатливо розкривши прохід у тепле нутро, куди з вдячністю поринули селяни, через силу намагаючись розгледіти, де вони перебувають. Усередині барака було темно. Вікон не виявилося — стіни були суцільними. Бліде світло падало лише з отвору, призначеного для димоходу — просто посеред будівлі стояла відкрита піч, яка палала вогнем, і легкі завитки диму піднімалися вгору. Мешканці барака підвелися з нар, із цікавістю розглядаючи новоприбулих. Слідом за Шевченком зайшла ще одна сім’я, тому, щоб устигнути розташуватися, Федот гаркнув:

— Де тут вільно?

Одна кістлява бабця тицьнула пальцем у правий кут — там виднілися три настили. Сім’я Шевченка попленталася туди, кинувши речі на дерев’яну площину. Друга — пішла в інший кут. Федот озирнувся — усього в бараці було чоловік двадцять, плюс ті, що приїхали. Із щілин у стінах задувало, насипаючи дрібну гірку сніжної крупи. До печі було далеко, а значить, доведеться дуже мерзнути. Барачні старожили спливали у висвітленні вогню, поглядали на селян. А ті негайно почали розкладатися, аби скоріше підійти до печі, простягнути до вогню свої червоні обморожені руки. Тут зайшов худорлявий; від розладу духу він постукував пальцями по щільній картонній папці зі списком «куркулів».

— Ну, таваріщі, тєпєрь будєм жить вмєстє. Хотя «жить», навєрно, громка сказано, — раптово він виправив самого себе.