Розділ «Груші на вербі»

Груші на вербі

Ілля Муровець присів на оцупок дубової колоди. Олешко примостився було поруч з ним, проте одразу ж скривився і звівся знову на ноги. Мабуть, сидіти йому було незручно.

Дружинники щільним колом оточили гінця. Звістка про раптову появу степових нападників їх аніскільки не стривожила. Навпаки, обличчя дружинників були збуджені.

— Нарешті, — сказав хтось із них. — А то коні вже застоялися.

Один лише дід Овсій не приховував тривоги.

— Чого доброго, через них і жито осиплеться,— бубонів він.

Гінця Вітько знав. Це був Жила — той, хто не пустив його до Змієвої нори.

— Ну, розказуй, — звелів Жилі Муровець.

Гінець розповів, що в степу поміж Пслом і Сулою сторожові роз'їзди виявили кілька великих половецьких орд. Одна з них нишком пробирається у бік Римова і, схоже, буде тут не пізніше завтрашнього дня.

— Розвідують, — висловив припущення дід Овсій.

Ілля Муровець на знак згоди кивнув головою.

— Готуйтеся до битви, — коротко звелів він дружинникам. — І треба розіслати гінців по довколишніх селах.

Заметушився, завирував Римів і його околиці. У всі кінці вихором полетіли озброєні вершники. Над хатами здійнялися дими. Запахло смажениною і свіжим хлібом.

Олешко звелів Вітькові не відходити від нього ні на крок. Кривлячись, сів у сідло. Вони виїхали за браму, піднялися до селища і поволі рушили вулицею.

То з одного, то з іншого дворища долинав квапливий металевий передзвін: чоловіки точили зброю. Якийсь древній дід, перехняблений на правий бік, уже випробовував свою шаблю — косив нею будяки біля воріт. Побачивши Олешка, припинив війну з бур'янами і хитнув головою.

Олешко ввічливо уклонився старому.

— Що там чувати? — запитав дід. — Далеко ті нечестивці?

— Недавно ніби близько були, — відказав Олешко. — Та як почули, що ви взялися за шаблюку — чкурнули геть.

— Тьфу, — образився на те дід. — Язик у тебе як калатало.