Розділ «Груші на вербі»

Біля Портяної метушилися чи не всі римівські парубки. Були серед них і хлопці з молодшої дружини Поповича.

— Швидко припливли, — похвалив їх Олешко. — Доки ми з тобою, Мирку, огинали болото лісом, вони всілися на човни — і навпростець через нього!

І справді, більшість хлопців була на човнах-плоскодонках. Вони раз по раз перепливали на них чисті плеса з купами накошеного очерету і щезали в глибині плавнів.

— Що вони там роблять? — поцікавився Вітько.

— О, у них в болоті справжня фортеця! — відказав Олешко. — Звідтіля вони обстрілюватимуть поганців. Так і піде: ми його в лоб, а хлопці жалитимуть збоку.

— А що, коли половці накинуться на них?

— Не накинуться. Край болота під чистоводдям така трясовина, що й сам дідько не пробереться. А на човнах — якраз те добре.

Звідкілясь вигулькнув Лидько. Його руки і обличчя були геть закаляні болотяною тванню.

— Прийми до себе Мирка, — звелів йому Олешко. — А я за Сулу поки що навідаюся.

— І я з тобою, — знову попрохав Вітько.

— Е, Мирку, скінчилися наші з тобою ігри, — відказав Олешко. — Я навіть Лидька з собою не беру на таке діло. Ич, як він набурмосився!

Вітько неохоче переліз у човен. Лидько відштовхнувся від берега тичкою і очерети заховали від нього Олешкову постать.

Кілька разів Вітько проїжджав повз ці очерети на коні. Проте йому і в голову не приходило, що тут, за якийсь десяток кроків від суходолу, може щось бути. Тепер його очам відкрилися чотири очеретяні острівці, що визирали з води. Хлопці засипали їх землею і болотяною тванню. Мабуть, на той випадок, коли половці пошлють сюди запалені стріли.

Від суходолу острівці захищав щільний, стрілою не проклюнути, частокіл з сирого дерева. Частокіл був обставлений ще й товстими снопами зеленого очерету.

Розпоряджався тут дід Овсій.

— Кілки ставте якнайщільніше, — наказував він. — Отак, молодці. І очерету, очерету не шкодуйте!

А за хвилю припадав до віконець-бійниць у частоколі і гукав:

— Ану, Мухо, зріж он той жмут очерету, бо геть усе застить... А ти, Гурку, не дуже старайся, бо залишимося перед половцем, мов пташенята на долоні. Очерети треба зрізувати так, аби не нас, а ми все бачили...

Під вечір, коли робота вже закінчувалася, дід підкликав Лидька з Вітьком і звелів:

— Попливете зі мною.