Розділ «Навчився на свою голову»

Навчився на свою голову

— Ех, ти, — докірливо зауважив Лидько. — Зброю треба тримати міцніше. Ану, ще раз!

Вітько вже без жодної радості підняв свого меча, котрий від Лидькового удару відлетів далеко вбік. Він змокрів як миша. Боліла рука, саднило в плечах і на стегні — у тих місцях, до яких доторкнулася Лидькова зброя.

А він же гадав, що вміє битися на мечах! Скільки разів вони з воронівськими хлопцями вдавали мушкетерів! І майже завжди перемагав він, Вітько.

А тут... Кілька днів тому Росанка за якусь хвилину двічі вибивала меча йому рук. Виявляється, вона вміє битися не згірш за будь-якого воїна. А Оленка, Лидькова сестра? Вчора Вітько на свою голову згодився позмагатися з нею. То ледве встояв — так вже напосідало капосне бісеня...

— Вбитий, — оголосив Лидько. Якимось чином вістря його меча прослизнуло під щитом і вперлося у Вітьків живіт. Добре, що хоч билися вони на тупих мечах.

— Ще раз, — звелів невблаганний Лидько. Знав же Попович, кого залишати замість себе!

Неподалік змагалися дорослі воїни. Вони теж билися на мечах, кидали списи в поставлену сторч колоду, боролися. Та так, що курява здіймалася над Городищем. І в усіх змаганнях гору брав дужий і спритний Олешко. Особливо щастило йому в боротьбі. Олешко кидав дружинників одного по одному, наче мішки, і гукав до Вітька:

— Ану, поглянь, чи так я роблю?

Атож, Вітько став у римівців неабияким авторитетом з боротьби. Він уже пересвідчився, що змагатися з римівськими ровесниками в силі чи спритності йому поки що не до снаги. То ж уміло уникав захватів та обіймів, від яких часом аж дихання спирало. Допомагали йому оті вісім чи дев'ять прийомів, яких він навчився в шкільній секції з боротьби.

— Вчіться у Мирка, — казав у таких випадках Олешко хлопцям. — Ич, яке хирляве на вигляд, а спробуйте його на землю кинути!

Сам Олешко був у Вітька чи не найстараннішим учнем.

Один лише Ілля Муровець не брав участі в змаганнях між своїми дружинниками. Хіба що інколи зранку зі свистом покрутить свою величезну, ковану залізом, довбню. А змагатися на мечах дядько Ілько остерігався.

— Ще приб'ю когось ненароком, — пояснював він. — Рука ж і меч у мене, самі знаєте які...

Здебільшого, коли не було якоїсь нагальної справи, дядько Ілько проводив час у переліску одразу за городом тітки Миланки. Там він із задоволенням вергав з корінням молоді дерева, викорчовував старі, орав на своєму велеті-ваговику.

— Отак би завжди, — раділа тітка Миланка. — А то як навіжені все гасаєте по своїх Моровецьких чи Залозних шляхах.

— Е, сестро, — не згоджувався Муровець і патиком зчищав вологу землю з рала. — Не кажи, комусь же й гасати треба.

— Та я що? Але нехай цим займається твій Олешко, — не відступала тітка Миланка. — А ти ж батьком нашим привчений до землі. І виходить це в тебе, братку, так же ж гарно, так гарно... Ні в кого з наших так не виходить.

Муровець вдячно посміхався у довгі свої вуса і налягав на рало з такою силою, що над могутнім важковаговиком лише пара клубочилася.