Розділ другий Так починаються війни

Так починаються війни

Так і не вступивши до жодної з політичних партій, Клим Кошовий саме через свою рівновіддаленість від них мав змогу скласти для себе з різних клаптиків повну картину. І зміг прорахувати ситуацію на багато кроків уперед. Що, своєю чергою, миттю проявило всі ризики й зробило небезпеку реальною.

Бо йшлося про військове зіткнення у Львові, яке тепер ставало невідворотним.

Майже.

— Перепрошую шановне паньство, але я ніц не розумію, — обережно, ніби боячись поруйнувати своїми словами якусь хистку конструкцію, мовив Шацький.

Кошовий уже пошкодував, що дозволив йому лишитися. Не боявся витоку інформації, бо довіряв Йозефу, як собі. Просто все це для дантиста з Кракідалів було вищими матеріями. Хоч той і товкся поруч останнім часом, навряд чи втяв щось із уривків розмов, котрі тут ведися. А Клим не вважав за потрібне всякий раз пояснювати все спеціально для Шацького. Зрештою, він перестав зважати на друга й навіть помічати його — адже Йозеф наполягав на цьому, в такий спосіб намагався не завдавати Кошовому клопоту.

— Потім поясню, — дещо грубувато кинув він, взяв коротку паузу, прикурюючи чергову «голуазину», глянув на Снігура: — Ви не служите в австрійській поліції, не маєте там знайомих, на відміну від мене. Звідки дізналися про вбивство? Чому — вбивство? Завжди є ймовірність нещасного випадку. Наприклад, упав п’яний, вдарився головою...

— А ви, бачу, досі не усвідомили, що може початися, — просичав підхорунжий.

Сіпнулося віко.

Клим ляснув долонею по столу, аж посунулося від того чорнильне приладдя.

— Досить уже! — вигукнув дзвінко, мовби саме ця фраза стала краплею, яка переповнила чашу терпіння. — Скільки часу маю честь знати вас, пане Снігур, стільки ви не втомлюєтесь підкреслити: єдиний знаєте більше за інших, єдиний дбаєте про справу і єдиний, хто завжди все усвідомлює! Знаєте, як це називається? Монополія на істину!

— Е-е, панове! — Арсенич ступив між ними, миролюбно розставляючи руки, немов відгороджуючи обох парканом. — Чого б я ото собачився? Спільний же інтерес маємо!

— Але він допитує мене! — хорунжий тицьнув на Кошового пальцем, мов цілився з револьвера. — Нести це сюди було помилкою, грубою помилкою, пане сотнику! Я вкотре шкодую, що послухав вас!

— Ми все одно тут!

— Можемо піти! Військовий комітет не підзвітний Кошовому! Йому ніхто не підзвітний! Він не має жодних повноважень!

— То йдіть собі! — відмахнувся Клим. — Легше від того не стане.

— Досить, я сказав! — тепер уже і сотник підніс голос. — Пане Снігур, ви маєте вищий чин, ніж я. Проте саме мене поручик Рудницький[13] як голова комітету уповноважив обговорити ситуацію з ним! — він так само показав на Кошового пальцем. — Давайте ще тут кусатися! Чи ви не розумієте — часу на то нема!

Запала тиша, в якій чулося лиш голосне сопіння Шацького. Скориставшись нею, Арсенич видобув із кишені файку, почав спокійно, мов заряджав зброю, натоптувати її тютюном. Нарешті Кошовий ляснув у долоні.

— Все, до уваги. Згодні? Ви ж усе одно прийшли.