— Якщо ви не братимете на себе забагато, — вперто вів своє Снігур.
— Мої питання ніяк не зачіпають вашого гонору, — Клим намагався втримати іронію, йому вдалося. — Припускаю, про пригоду написали зранку польські газети, так?
— Так, — кивнув підхорунжий. — Звичайно, я сьогодні знайду потрібний примірник. Але припускаю — там зазначено, що вбито капітана Польського легіону. Ви, пане Снігур, підхорунжий Легіону Січових стрільців, і в однострої з відзнаками я вас за два роки нашого знайомства майже не бачив. Хіба на урочистостях. Якби, не дай Боже, напали на вас і, ще раз вибачаюсь, ваш труп знайшли посеред міста, то побачили б чоловіка в цивільному вбранні.
— До чого ведете?
— До того, шановний, що пересічна людина не побачить у вас українського офіцера. Б’юся об заклад, ви й документів відповідних при собі не маєте. Вас може впізнати, наприклад, ось хоча б старшина, — кивок на Арсенича, який саме розкурював люльку. — Звідси питання: газета написала про вбивство саме офіцера?
— Так.
— І ви знали, що ця особа входила до таємної військової організації? Отже, капітан відомий вам особисто?
— Трошки не так, — мовив Снігур, зиркнувши при цьому на Арсенича й далі не звертаючи увагу на принишклого Шацького. — Навряд чи є секретом для вас, пане Кошовий, що після прикрого демаршу нашого спільного знайомого, пана Громнишина, польські конспіративні спільноти множаться у Львові так само, як подібні українські. Тож має місце взаємне стеження.
— Логічно, — погодився Клим.
Згадку про Василя Громнишина як про свідомого зрадника він вважав дещо перебільшеною.
Та заперечувати й доводити щось не мав ані часу, ані бажання. Бо Снігур лише повторював сказане іншими. Й, поклавши руку на серце, далеким від істини не був. Лиш помилявся в термінах. Громнишин зробив те, що зробив, несвідомо, під впливом ейфорії, не більше.
Ще зимою в Бресті делегація Української Народної Республіки, вже визнаної союзними державами, уклала з Віднем угоду, котра стала додатком до великих мирних домовленостей.
Угода передбачала поділ Галичини на польську та українську частини. Причому Східна Галичина разом із Буковиною зливалася в один коронний український край, у якому б діяли закони УНР. Серед осіб, близьких до українського уряду в Києві, було чимало знайомих Климового батька, а отже — і його. Вони нагадали про себе, коли Кошовий нарешті навідався додому, й підходили на похоронах. Так він, як знавець австрійського права, долучився до консультацій між Києвом, Львовом та Віднем і був посвячений у суть домовленостей, котрі зафіксували в таємному додатку.
Свій примірник голова української переговорної групи пан Севрюк[14] показав львівським колегам. Не мав права цього робити, але дуже кортіло похвалитися успіхами. Мовляв, ще трохи — й зіллємося в одну державу, про що мріяли так довго й за що боролися кожен по-своєму.
Серед утаємничених виявився всюдисущий Василь Громнишин, колись — голова товариства «Братні», а віднедавна причетний до всього, що вважав державотворчими справами. Кошовий досі переконаний: ним рухали ті ж мотиви, що й Севрюком. І, поклавши руку на серце, першим розпатякав усе ж він, Громнишин лише вирішив — йому теж можна. Але радість, яка охопила громаду, швидко перетворилася на проблему. Депутати «Польського кола»[15] виявилися краще організованими й почали протестувати, заявивши права Польщі на всю Галичину, включно зі Львовом.
Не бажаючи сваритися з громадою, котра на цій території імперії становила помітну більшість, Відень вирішив зволікати з виконанням взятих на себе зобов’язань. А щойно в Києві помінялася влада, і новий гетьман переконався — його союзники в Берліні підтримують Відень й знищили всі документи, він відступив. Лишивши галицьких українців сам на сам із австрійським урядом, котрий доживав останні місяці, та польською стороною, чиї претензії на всю Галичину підтримували на конференції союзників у Версалі.
Тож львівська громада, хоч і маючи представництво у Відні, завдяки довгому язику Василя Громнишина лишилася зовсім без підтримки. Бо київський гетьман був скутий зобов’язаннями перед німцями, а «Польський національний комітет»[16] з Парижа розгортав агресивну пропагандистську діяльність. Проте поки Австрійська імперія хоч формально, але — існувала, жодна зі сторін не могла діяти у Львові активно. Більше того: українці, будучи менші числом, мали більше переваг, бо діяли офіційно й мали легальні представництва. Попри це, з початку осені всі жили в передчутті збройного виступу.
Назвати це війною — не помилитися.
Звідси — конспіративні організації, передусім військові.
Звідси — обопільне стеження.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Офіцер із Стрийського парку » автора Кокотюха А.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ другий Так починаються війни“ на сторінці 2. Приємного читання.