Розділ тринадцятий До приємного болю

До приємного болю

Лишившись сам, Кошовий відчув себе одним у порожнечі.

Сіпнувся бігти. Та враз зупинився, ніби вперше побачив — обидві руки зайняті. Покрутивши конверт, запхав його в кишеню пальта. Потім повівся зовсім дивно, сам від себе не чекаючи: сів навпочіпки, поклав зброю біля ноги й, присвічуючи сірниками, почав визбирувати розкидані Лінецьким по землі набої. Відшукав не всі, запхав знайдені в порожні гнізда барабану, й ступив уперед, стискаючи руків’я, немов мав намір когось застрелити тут і тепер.

Але знову завмер.

Чому поляки розказали йому все — й лишили живим?

Давши відповідь, він зрозуміє, які кроки має зробити далі. Віко сіпалося відчутно, тик навіть перейшов на щоку, чого раніше ніколи не помічалося. У скронях гуло, думки не трималися купи, й Климові довелося притулитися плечем до муру, аби хоч трохи оговтатися й опанувати себе, бо ще трохи — і ноги не триматимуть.

— Це не секрет, — мовив уголос. — Тому й так.

Дійсно, поляки мали б розуміти, що, почувши новину, українець, який значною мірою втаємничений у політичні справи, поквапиться повідомити її іншим. Та Ліщинський все одно залишає його, ще й кепкує, дозволяючи забрати зброю. Отже, їм уже нема чого боятися. Це може означати лише одне: плани поляків уже не таємниця. Й не будь він перейнятий пошуком убивці, напевне дізнався би про це разом з іншими. Навіть якщо підготовка поляками захоплення влади поки не розголошується широко, з їхньої поведінки напрошується логічний висновок: дуже скоро про це знатимуть усі, кому належить.

Подібний поворот зводить на пси Климове розслідування.

Ким би не був убивця Яблонського, хотів чи ні, але свою справу зробив — порушив крихку рівновагу, дав польській стороні формальний привід вийти з будь-яких переговорних процесів. Те, що сталося щойно, вкотре за ці два дні підтвердило правоту всіх, хто казав: викриття не матиме значення. Українець убив офіцера чи поляк, з метою провокації чи з особистих мотивів — установлення істини ні на що не вплине й нічого не зупинить.

Звісно, є одна особа, зацікавлена дізнатися, хто і за що вбив капітана Яблонського, підливши олії у вогонь політичної боротьби. Кошовий десь глибоко в душі переконував себе: неодмінно виконає обіцянку та дізнається правду, хай вона не врятує пані Малгожату. Проте у світлі останніх подій не бачив сенсу як у продовженні слідства попри все, так і в негайному попередженні про польський демарш.

Магда.

Поляки недарма згадали її кілька разів. Не знаючи достеменно, чи загрожує їй небезпека, а якщо загрожує, то яка, Клим стурбувався самим фактом згадки. Можливо, члени таємної польської військової організації — всі четверо, поза сумнівом, ними були, — в такий спосіб давали зрозуміти: давно тримають Кошового в полі зору. Також ймовірно, вони дізналися про їхній зв’язок ось тепер, коли спливла давня історія про вбивство доньки нафтовика Радомського у власному автомобілі й поляки зацікавилися особою, що провадила неофіційне слідство, впритул. Так чи інакше, він не міг, не мав права лишити Магду без захисту.

Її найперше слід попередити.

Кошовий знав, що робити і як діяти далі. Заховавши револьвер, він швидко виринув з двору, далі, так само — дворами, зрізаючи шлях, де знав, дістався на Личаківську. Браму давно не зачиняли, Зінгер позбавив себе такого клопоту, й Клим зараз відчув: це необхідно — мати ворота замкненими, як в старі добрі часи. Сходами не піднявся — злетів, загаратав у двері, не знаючи напевне, чи Магда вже вдома. Вона була, відчинила скоро, на лице набігла тінь, очі на короткий час відбили переляк, та Магда швидко взяла себе в руки, мовила, за сухістю приховуючи виправдання:

— Грюкаєш, наче женуться за тобою, — й тут же: — Мокрий. Там наче не сильний дощ падає.

— Звідки знаєш про дощ? — питання вийшло найменш доречним.

— Повернулася нещодавно, — Магда ступила крок назад, зміряла його поглядом згори вниз, зсунула брови: — Климентію, я сто років тебе знаю. Обговорювати погоду не у твоїх правилах. Що сталося, кажи відразу, не треба мене готувати.

— Ні до чого я не... — він теж почав виправдовуватися, осікся, махнув рукою. — А! Все одно. Магдо, поляки більше не хочуть перемовин. Є рішення за кілька днів проголосити тут польську владу.