Розділ тринадцятий До приємного болю

На її обличчі нічого не відбилося.

— Цісар капітулює? Перед Польщею, не перед Україною? Новина.

— Для мене новина, що Відень взагалі готовий здатися кому б то не було. До цього йшло, але ніхто не думав, навіть не передбачав, що можна отак... Гонорово. Не домовлятися, не враховувати жодних інтересів, а ставити вимоги. Так поводяться росіяни.

— Звідки знаєш?

— Ти бачила їх кілька місяців. Я виріс поруч із ними, під їхньою владою. Ти народилася за інших умов. Мала свої труднощі, шукала себе, вирішувала, мудрувала. Але погодься: донедавна тут, у Львові, всі могли знайти спільну мову. Без війни, Магдо.

— Ми з тобою, наприклад, — посмішка вийшла печальною. — І хто сказав, що буде війна? Тобто... Війна триває, та ось-ось настане мир. Він потрібен усім.

— Чому ж тоді поляки поводять себе так, ніби ставлять ультиматум? Ти ж розумієш — якщо якась сторона не пристане на їхні вимоги, почнеться війна. Не світова, локальна, та від того нікому не краще. Знову жертви, знов руїна.

— Ти перебільшуєш. Нагнітаєш, Климентію.

— Ні, Магдо.

Він далі лишався в пальті. Вона сплела пальці, зігнула в ліктях руки, пройшлася кімнатою. Зупинилася біля темного вікна, постояла так трошки, потім повернулася. Їхні погляди схрестилися.

— Як далі?

— Хотів те саме запитати в тебе.

— Манеру відповідати питанням на питання має твій друг Шацький.

— До речі, про нього не подумав. Євреї можуть опинитися між двох вогнів.

— Чому ти знову говориш про якісь вогні? Климентію, все може пройти тихо-мирно. Передача влади іноді відбувається й так.

— Магдо, але чому владу передають полякам?

— Вони... — вона запнулася, помовчала, сказала це: — Ми того захотіли.

— Ми теж хочемо. Маємо не менше прав, ніж поляки.

— Гаразд. Мушу повернутися туди, звідки почали. Ще раз запитаю: як далі, Климентію? Не поляки з українцями, не ваші з нашими. Ми з тобою.

Кошовий судомно ковтнув — грудка стала в горлі, заважала дихати.