Розділ тринадцятий До приємного болю

— Я за всяких обставин не стоятиму осторонь.

— Не маю в тому жодних сумнівів, мій жовніре.

— Ти... зі мною?

— Я з тобою чотири роки.

— Розумієш, про що я.

— Так. Я з тобою жила в державі, котра була моєю лише за місцем мого народження. Ти приїхав десять років тому з іншої держави, яка так само тебе не влаштовувала. І знайшов себе тут. Климентію, я, полячка, теж знайшла себе не у своїй державі.

— Для тебе це важливо?

— Як і для тебе.

— Ми ніколи не говорили про це.

— Бо не було потреби.

Кошовий зітхнув, перейшов кімнату, наблизився до Магди впритул.

— Пальто мокре, — нагадала вона.

— Не страшно, — Клим стиснув її за плечі, подивився в очі. — Завтра або найближчими днями у місті може початися Бог знає що. Я не хочу, аби тебе використали проти мене, а мене — проти тебе. Ми повинні домовитися між собою, як бути далі. Бо я не можу, не маю права зачинитися тут, у цьому затишному помешканні, з тобою. Нікому не відчиняти, прикинутися мертвим, чекати, поки все вляжеться саме собою.

— Не вляжеться.

— Знаю. Ти маєш бути в безпеці. Вважай, Магдо. Будь обережна. Можуть статися різні провокації, подібні до вбивства Яблонського.

— То ти знаєш, хто це зробив? — вигукнула вона, відсторонившись.

— Здогадуюсь, — він вирішив не казати їй подробиць недавньої зустрічі. — Підозрюю особистий мотив, котрий у якийсь момент вирішили перетворити на привід для локального конфлікту. Ще більше переконуюсь: не трапся комусь під руку той капітан, знайшовся б інший поляк. Юліуш Яблонський опинився не в той час і не в тому місці.

— Певен?

— Тепер — так. Щодо імені вбивці... — рука торкнулася кишені, в якій чекав на свій час цупкий конверт, — думаю, то був виконавець. Наказ віддавала інша особа, чийого імені я назвати не готовий. Хоча б тому, що є кілька кандидатів. Всі вони від завтра готуються стати очільниками нової держави. У якій Яблонському вже відведене місце в пантеоні героїв.

— Не зовсім розумію тебе.