Розділ «ВАВИЛОНСЬКА ДЕРЖАВА У II ТИС. ДО Н. Е.»

Політична історія Вавилонії в II тис. до н. е.

Амореї, які за сприяння Еламу зруйнували Царство Шумеру й Аккаду, були примітивними кочовими племенами. Умови життя в Месопотамії їх цілком влаштовували, вони створили там низку своїх карликових царств і поступово злилися з місцевим населенням. Аморейські царки брали собі титулатуру володарів III династії Ура, толерантно ставилися до шумерів. Однак політична обстановка в Месопотамії з приходом амореїв залишалася вкрай нестабільною. Аморейські династії укладали між собою воєнно-політичні союзи, спільними зусиллями нищили своїх конкурентів, а потім конфліктували одна з одною. У цій політичній вакханалії тон задавали міста-держави Іссін, Ларса, Марі та Ешнунна. На початку II тис. до н. е. найсильнішу аморейську державу у Верхній Месопотамії створив Шамші-Адад І. Його резиденція розмішувалася в Ашшурі.

На початку XIX ст. до н. е. у Месопотамію завітали нові племена амореїв. Вони захопили північні області царства Іссін і заснували там свою державу зі столицею у Вавилоні. Засновник І Вавилонської династії Сумуабум спорудив довкола Вавилона захисну стіну.

На жаль, джерела мовчать про те, коли і як виник Вавилон. Історики гадають, що він виріс із шумерського поселення Кадінгірра, аккадська назва якого Бабілу ("Ворота божі") закріпилася за містом. Уперше Вавилон згадується в легенді про Саргона Древнього та в документах III династії Ура. Впродовж тривалого часу він нічим не виділявся серед довколишніх месопотамських міст, однак, будучи розташованим на перехрещенні прадавніх караванних шляхів, швидко збагачувався на посередницькій торгівлі. На авансцену близькосхідної історії Вавилон піднявся у XVIII ст. до н. е. завдяки сприятливій міжнародній обстановці та грамотній багатоходовій політичній комбінації шостого царя І Вавилонської династії Хаммурапі, якого у Старому Заповіті названо Амрафелом.

Як конкретно відбувалося становлення могутнього Старовавилонського царства?

Хаммурапі вміло скористався тим, Що еламці раптово завоювали аморейську державу Ларса, інше аморейське царство Іссін занепало, а Марі та Ешнунна підпали під владу Шамші-Адада І, якого вважають першим ассирійським царем. Він добровільно визнав себе васалом Шамші-Адада І і за його підтримки завоював міста-держави Урук та Іссін. Щоб місцеве населення сприйняло його не як завойовника, а як миротворця-благодійника, цар Вавилона побудував на завойованій території канал, назвавши його "Хаммурапі — благословення народу". Спорудженням нового каналу він не лише збільшив площу культурних земель, а й матеріально забезпечив пауперизованих селян, котрих поселив на обводнених царських землях, а отож дістав додаткову соціальну опору своїй владі. Добре усвідомлюючи, що Шамші-Адад І не буде в захваті від посилення Вавилона, Хаммурапі, про всяк випадок, подбав про безпеку північних кордонів своєї держави. Коли

ж престарілий Шамші-Адад І назавжди спочив від земних турбот, Хаммурапі прогнав з Марі ассирійський гарнізон і віддав марійський трон Зімріліму — нащадкові місцевої царської династії. Не без підтримки Зімріліма він незабаром став одним із найсильніших володарів у Месопотамії.

Царків Ларси та Ешнунни такий розвиток політичної ситуації в країні явно не влаштовував, вони заходилися організовувати проти Хаммурапі коаліцію. Проте Хаммурапі на 30-му році свого царювання розгромив політичних недругів, очолюваних Ешнунною, та завдав нищівної поразки еламцям, які поспішили їм на допомогу. Після цього він оволодів Ларсою, навіть частиною еламської території. Воєнно-політичні успіхи вавилонського царя викликали глибокі підозріння у марійського сусіди Зімріліма, який перестав надавати йому військову підтримку. Ображений такою чорною невдячністю свого неоплатного боржника, Хаммурапі зрівняв Марі із землею, а самого Зімріліма, очевидно, стратив. Потім він завоював ассирійські землі вздовж течії Тігру, можливо навіть Ашшур, й таким чином узяв під свій контроль величезну територію з її караванними шляхами. Так було створено .першу в історії Месопотамії централізовану територіальну державу, причому настільки сильну, що з нею завбачливо намагалися підтримувати добрі стосунки всі довколишні царства, включаючи наймогутніше з них — Стародавній Єгипет.

Володарював засновник Старовавилонського царства впродовж 1792—1750 рр. до н. е. (за "середньою системою хронології"). Після його смерті вавилонський трон дістався його синові Самсуілуну, котрий як міг підтримував міжнародний авторитет своєї держави. Але вже на дев’ятому році царювання Самсуілуна в Месопотамію стали просочуватись гірські семітські племена касситів. Вони закріпилися на північно-східних кордонах Вавилонії, де утворили Ханейське царство зі столицею Терка (за 30 км від Марі вгору за течією Євфрату). Приходом касситів скористалися шумерські міста, які спробували відродити свою державність. Самсуілун з великими зусиллями розгромив цей сепаратистський виступ шумерів, підтриманий Еламом. Однак невдовзі шумери знову повстали, причому цього разу їхню спробу відложитися від Вавилона підтримав Ілумаїлу — володар семітської "Країни моря", яка виникла на узбережжі Перської затоки. Війська Ілумаїлу завдали поразки вавилонській армії — і та відступила на північ країни. В цю лиху для Вавилона годину в Месопотамію вторгнувся на чолі великого війська цар хеттів Мурсілі. Хетти повернулися в рідні краї, в Малу Азію, обтяжені величезною воєнною здобиччю, набраною в багатій Вавилонії. Вавилон так ослабнув, що його легко завоювали племена "Країни моря" (ідамарац і ямутбала). Вони заснували у Вавилоні династію, яку історики назвали і І Вавилонською. Однак наприкінці XVI ст. до н. е. її повалили кассити, які заснували у Вавилонії свою, так зв. III Вавилонську, династію. Касситський період історії Вавилона тривав упродовж чотирьох століть (до середини XII ст. до н. е.). Про нього йтиметься окремо.

Господарське життя Стародавнього Вавилона

Вавилоніці виявилися дбайливими господарями, зуміли перетворити свою країну на квітучий сад. - Вони, зокрема, використовували в землеробстві шадуф, за допомогою якого подавали воду на ті земельні ділянки, до яких не сягали паводкові води. Освоєння високих полів посприяло насамперед розвиткові садівництва (недаремно саме у Вавилоні виникла легенда про "райський сад"). Держава подбала про ефективне функціонування економічного нерва країни — іригаційної системи. За регулярний і достатній полив земельних ділянок, орендованих приватними особами в держави, за вчасний і якісний ремонт каналів і дамб відповідали спеціальні чиновники, а також кожен вавилонець. Раціональне ведення іригаційного землеробства дало можливість успішно розвивати тваринництво, яке посідало в господарському житті країни також дуже важливе місце. Заможні господарі тримали великі стада худоби, яку вони здавали в оренду без тягловим селянам.

Розвивалося в країні ремісниче виробництво, зокрема, будівельна справа, теслярство, гончарство, ткацтво, ковальство, суднобудування, виробництво цегли, парфумів тощо. Проте чи не найбільших успіхів досягло місцеве населення у торговій діяльності, чому сприяли відсутність на Півдні Месопотамії найважливіших видів промислової сировини та вигідне розташування Вавилону на прадавніх караванних шляхах. Розвивався переважно зовнішній ринок. Вавилонці вимінювали на зерно, рослинну олію, фініки та вовну, залізні руди в еламців та ассирійців, рабів у племен гірської країни Гутіум тощо. Характерно, що вся торгівля здійснювалася під контролем держави. Зовнішньою торгівлею, наприклад, опікувалися там кари — колишні вільні купці, перетворені державою на своїх торгових агентів. Тамкари та їхні помічники — шамаллуми — не лише торгували в зарубіжжі, а й викупляли з полону вавилонців, займалися шпигунською діяльністю на користь свого царя. Держава контролювала ринкові ціни.

Економіка країни залишалася глибоко натуральною. Хоча торговим еквівалентом служило срібло, яке бралося на вагу, не меншу роль у торгових операціях відігравало зерно. Оплата найманої праці здійснювалася переважно натурою. В умовах нерозвиненого грошового обігу дрібні господарства, прибутки яких від реалізації лишків сільськогосподарської продукції мали сезонний характер, дуже залежали від кредиту. Це зумовило інтенсивний розвиток лихварства. Кредиторами були здебільшого храми, а також окремі приватні особи. Позбавлені можливості обертати боржників у рабство (держава обмежувала масштаби боргового рабства в країні), лихварі надавали позику під заклад майна, в тому числі майбутнього врожаю, й таким чином пускали багатьох своїх клієнтів із торбою по світу. Торгівля й лихварство зробили вавилонське суспільство значною мірою гендлярським.

Старовавилонське суспільство

Касситська Вавилонія (Середньовавилонське царство)

Що змінилося у Вавилоні з приходом туди близько 600 р. до н. е. касситів?

Кассити були ще напівкочовими племенами і рівнем свого

історичного розвитку поступалися вавилонцям. їхня племінна верхівка поступово злилася з вавилонською знаттю, самі вони, найімовірніше, перетворилися на привілейований військовий прошарок, хоч великими воїнами, власне, не були. Касситські колісничні перебували на повному царському утриманні, отримували від царя коней, колісниці, зброю. Окремі ассиріологи називають їх "феодальною аристократією".

У середньо вавилонську добу, тобто за панування касситів, в аграрному розвитку країни відбувалися важливі зміни. Царська адміністрація почала виділяти царським наближеним та їхньому оточенню з державного земельного фонду поля, причому без сплати поземельного податку. Це ще були не дарування, а тимчасові пожалування, однак поступово пожалувана земля ставала спадковою власністю, тим більше, що сам цар згодом став відписувати її "на вічні часи". Для позначення меж цих полів ставився межовий камінь — кудурру — з викарбуваним на ньому відповідним царським декретом. Так поряд з общинним землеволодінням у касситській Вавилонії спиналося на ноги приватне. Поля, іноді цілі поселення, діставалися від царя також храмам. Отож, поступово централізоване державне господарство ліквідовувалося, верхи переходили на податкову форму утримування державного апарату. Різниця між общинниками і держателями службових наділів стиралася, всі вони ставали оподаткованими приватними власниками.