Розділ «НАЙДАВНІШИЙ ЄГИПЕТ: ВІХИ ІСТОРІЇ»

Народження староєгипетської держави

Люди почали селитися в Нільській долині ще в сиву давнину, Перші їхні ранньоземлеробські поселення там датуються VII тис. до н. е. Вони складалися з кількох землянок і халуп. У господарській діяльності найдавніших поселенців у долині Нілу відчувався вплив передньоазіатського населення, яке, зокрема, навчило тамтешню людність розводити овець та кіз. Квартали пізніших таких поселень у Єгипті VI—V тис. до н. е. вже налічували по 12—13 халуп. На межі V—IV тис. жителі країни (археологи назвали їх бадарійцями) вступили в мідно-кам’яний вік, навчилися кувати самородну мідь, користувалися на полюванні бумерангом. Єгиптяни IV тис. (їх умовно назвали амратійцями) започаткували іригаційне землеробство, навчилися ткацтву. Серед них уже з’явилися майнова та соціальна нерівність, можливо, навіть перші раби (припустити наявність рабів дозволяють тогочасні зображення зв’язаних полонених).

Державність з’явилася в Єгипті в другій половині IV тис. до н. е. у формі адміністративно-територіальних одиниць, що їх історики назвали грецьким терміном номи. На світанку єгипетської державності, в Ранньодинастичну добу, у Верхньому й Нижньому Єгипті існувало відповідно 16 і 10 номів, а до кінця Стародавнього Царства їх кількість зросла відповідно до 22 і 20. Кожен ном займав територію, окреслену місцевою іригаційною мережею, й був автономним господарським та адміністративним організмом. Номи Верхнього Єгипту розташувались від першого нільського порога до Дельти один за одним, ланцюгом, номи ж Нижнього Єгипту були розкидані поміж боліт Дельти. На чолі ному стояв номарх, колишній родовий старійшина, а тепер, з появою держави, місцевий царьок, який був головним адміністратором, очолював номове ополчення, виступав у ролі верховного жерця номового культу, керував іригаційним будівництвом.

Номи постійно конфліктували між собою. Сутички між ними, нерідко кровопролитні, спалахували через господарські суперечності та на релігійному ґрунті при найменшому послабленні центральної влади. Наприклад, Оксирінхський ном постійно ворогував із своїми найближчими сусідами через те, що вони охоче споживали рибу оксирінх, яку жителі цього ному вважали священною.

Життєва необхідність централізованого контролю за розподілом паводкових вод Нілу неминуче вела до політичного об’єднання країни. Наприкінці IV тис. до н. е. єгипетські номи об’єдналися у дві держави — Південне і Північне Царства, столицями яких (можливо, не столицями, а священними містами, центрами паломництва) стали відповідно Енхаб (Нехен) і Буто. Символами цих держав слугували відповідно квітки лотоса та папіруса, верховними богами — Сокіл і Гадюка. Володар Південного Царства носив білу кеглеподібну корону, володар Північного Царства — червону золоту корону у формі обруча зі спіраллю. Кожен з цих володарів прагнув стати повновладним господарем Єгипту. Про гостре політичне суперництво між ними свідчила поява архаїчного міфу про перемогу бога Гора, культ якого склався у Верхньому Єгипті, над нижньо-єгипетським богом Сетом.

Першим єгипетським володарем, про якого зберегла пам’ять історія, був верхньоєгипетський цар, що мав дивне ім’я Скорпіон. Він вийшов переможцем у війні з північними номами. Після нього у Верхньому та Нижньому Єгипті володарювало ще кілька (чи кілька десятків) царів. Першим загально єгипетським царем став на рубежі IV—III тис. до н. е. Міна (Менес). Єгиптологи нерідко ототожнюють його то з Нармером, то з володарем на ім’я Axa, то приписують всі ці імена одній особі. З воцарінням Міни завершився Додинастичний період історії Єгипту.

Втім, частина єгиптологів вважає, що створення єдиної Єгипетської держави — це тривалий, складний політичний процес, у якому брали участь і попередники, і наступники Міни. Скажімо, до Менеса намагалися поширити свою владу на весь Єгипет уже згадувані володарі Скорпіон та Нармер (звичайно, якщо Нармер і Менес — не одна й таж особа). На лицьовому боці так зв. палетки Нармера зображено воєнну перемогу Нармера, голова якого увінчана верхньоєгипетською короною (його ім’я написано двома знаками: рибина — нар і кам’яний різець — мер). Ця перемога була здобута, найімовірніше, над нижньоєгипетськими ополченцями, адже на зворотному боці палетки Нармер вже зображений у нижньоєгипетській короні. Чому ж тоді Геродот назвав об’єднувачем Єгипту саме Менеса? Він міг зробити це тому, що саме від Менеса в Єгипті почалося літописання.

Близько 3100 р. до н. е. Менес розгромив військові сили Північного Царства. На тому місці, де незабаром з’явилося місто Мемфіс, він побудував фортецю Біла стіна, а в ній — храм богу Птаху. Стародавні єгиптяни називали цю фортецю Хет-ка-Пта — "Палац духа Птаха", греки ж вимовляли цей топонім Ейгюптос — Єгипет. Що ж до стародавніх єгиптян, то вони свою країну називали Кемет, тобто "Чорна", протиставляючи чорну землю Нільської долини червоній пустелі. Своєю столицею Менес зробив верхньоєгипетське місто Абідос. Залишив цей світ перший загально єгипетський володар явно не по-царськи: дістався на обід гіпопотаму.

Менес не зумів стабілізувати неспокійну політичну обстановку в державі. Номи Нижнього Єгипту ще довго не хотіли миритися з втратою політичної незалежності. Наступникам Менеса (до речі, серед них чомусь були володарі з неєгипетськими іменами) довелося підкоряти їх силою. Лише за останнього царя II династії — Хасехемуї — відбулося, нарешті, політичне замирення в країні, тому царі НІ династії вже сміливо перенесли свою столицю ближче до Дельти, в Мемфіс, який виріс на місці фортеці Біла стіно.

Державний апарат

Сама природа подбала про те, щоб Стародавній Єгипет розвивався як над централізована держава. Якщо в Месопотамії можна було відводити від кількох русел Євфрату окремі магістральні канали, що забезпечувало господарську, а значить і політичну незалежність адміністративно-територіальних округів (міст-держав), то єгиптяни мали одну-єдину водну артерію, користуватися якою доводилося спільно, всім номам, розташованим ланцюгом уздовж вузької річкової долини. В таких умовах політичне об’єднання країни могло відбутися лише під егідою одного з номів, а політичну стабільність могла забезпечити лише сильна монархія.

Упродовж доби Раннього Царства царська влада в Єгипті дедалі більше посилювалася. Про це свідчать тодішні царські могили, розміри і багатство поховального начиння яких зростали. Так, якщо з Нармером було поховано 33 особи, то з третім царем І династії Джером — уже майже 600. Це підтверджується й появою в Єгипті свята хеб-сед, яке, мабуть, слугувало символічним "омолодженням" царя і прийшло на зміну архаїчній традиції омертвляння престарілого вождя.

Свого апогею політична централізація Єгипту досягла в епоху Стародавнього Царства (чи Будівників пірамід). У жодній іншій країні Стародавнього Сходу та й у самому Єгипті в наступні століття царська влада не була такою могутньою, як при будівниках пірамід. Основна заслуга в цьому належала староєгипетській релігії, яка проголосила царя божеством (саме божеством, а не просто родичем одного з богів). Вважалося, що навіть ім’я єгипетського царя сповнене містичної сили, тому його боялися вимовляти, а називали царя пер-о, тобто "великим домом". Староєгипетське пер-о греки вимовляли як фараон — і цей термін прижився в історичній літературі (вперше частка пер-о з’явилася в титулатурі фараонів ХУІП династії). Сам же фараон нерідко без зайвої скромності називав себе "великим богом", "найславетнішим з усіх богів". Тому не дивно, що навіть найближчі царські родичі вважали себе на вершині щастя, коли їм дозволяли поцілувати сандалю на нозі фараона, інші ж смертні цілували порох біля фараонових ніг.

Чому саме у Стародавньому Єгипті склався такий сильний культ царя? Щоб відповісти на це запитання, слід взяти до уваги, що в цій країні не існувало універсальних, тобто загальнообов’язкових, релігійно-етичних правил, своєї Біблії чи Корану. Кожен єгипетський ном, кожне велике місто мало власну теологію, тому релігія в єгипетському суспільстві не була консолідуючою силою, отож саме фараон, за словами французького єгиптолога Кристіана Жака, "давав живе дихання суспільству, формував дух, душу, почуття стародавніх єгиптян". У зв’язку з цим життя фараона було розписане двірцевими правилами до найменших дрібниць, фараон не міг і кроку ступити поза архіскладного двірцевого ритуалу. Як запевняв Діодор Сицилійський, "царям (у Стародавньому Єгипті) не дозволялося нічого чинити на власний розсуд. Все регламентувалося законами, і не лише державне, а й особисте, повсякденне життя".

Титулатура єгипетського фараона складалася з п’яти імен, з яких тронне ім’я пов’язувалося з титулом "цар Верхнього та Нижнього Єгиптів", а особисте — з титулом "син Сонця". Єгиптологи вбачають у титулі "син Сонця" вияв шовінізму єгиптян. Мовляв, у такий спосіб єгиптяни давали знати нубійцям, лівійцям та азіатам, що вони мають бути вдячними Єгипту за ту частку світла й тепла, яка перепадає їм від фараона. Зверхнє ставлення єгиптян до сусідніх народів мало під собою реальну основу, адже Єгипетська держава була найсильнішою у регіоні.

Система престолонаслідування трактується в єгиптології неоднозначно. Домінує висновок про успадкування трону в Єгипті по жіночій лінії (наслідником ставав старший син першої дружини фараона). Аргументом на користь цієї концепції була наявність серед 350 староєгипетських фараонів кількох жінок. Однак ця концепція не є загальновизнаною. Висловлюється думка, що через надзвичайно високу дитячу смертність будь-яка стабільна система престолонаслідування в Єгипті унеможливлювалась. Перебування на троні в Єгипті кількох жінок деякі вчені пояснюють інститутом регентства. "Від регентства до одноособового володарювання залишався один невеликий крок — і його іноді вдавалося зробити",— зазначає, наприклад, О. Томашевич.

Царська влада в Єгипті спиралася на громіздкий адміністративний апарат, який виконував не лише фіскальні, судові та поліцейські функції, а й здійснював контроль за сільськогосподарським виробництвом, піклувався про створення запасів зерна на випадок неврожаю, одним словом — керував економічним життям країни. Правою рукою фараона був чаті (його ще називають в єгиптології візирем) — колишній племінний чаклун, який ходив у шкурі пантери весь обвішаний амулетами. Йому підлягали всі відомства в державі, за винятком військового (військо очолював хтось із царевичів). Підлеглі першому заступникові фараона царедворці майже поголовно складалися з царських родичів, хоча відомі випадки, коли у верхні ешелони влади потрапляли й вихідці з низів. Цей елітний прошарок понавидумував для себе безліч всіляких посад, аби тільки зручніше вмоститися біля державного корита. Це — "завідуючий всім, що є і чого немає" (царський скарбник), "керівник пустині", "начальник доручень", "начальник царського туалету", "сторож царського гардеробу", "майстер і носій царських сандалів", "лікар лівого ока царя", "лікар правого ока царя" і т. ін. Одним словом, як слушно зазначив єгиптолог П. Монте, у Стародавньому Єгипті, як і скрізь на землі, "чиновницька братія прагнула розмножуватися, а не скорочуватися".

Характерно, що для центрального адміністративного апарату був притаманний дуалізм — рудимент існування в Єгипті колишніх двох незалежних держав (Південного й Північного Царств). Так, у державі було дві царські скарбниці, два охоронці царської печатки, голову фараона увінчувала подвійна червоно-біла корона.

На місцях повновладними володарями були номархи, які командували полчищами дрібніших чиновників. Номархи всіляко підкреслювали свою відданість трону, однак лише для того, щоб замаскувати під її личиною свій удільний сепаратизм.