Розділ «Тема V. УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIV — ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVI СТОЛІТТЯ»

Короткий зміст:

Ослаблення українських земель. "Оксамитова" литовська експансія. Тенденція централізму (1340—1385 pp.). Втрата українськими землями своєї автономії (1385—1480 pp.). Посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром "збирання земель Русі" (1480—1569pp.). Розвиток міст, ремесла і торгівлі в Україні; церковні міські братства. Основні проблеми:

Литовсько-польський період в історії середньовічної України (середина XlVcm. — середина XVlcm.) відзначається етнополітичною і соціально-економічною складністю. Це починається від збереження залишків руського державного права в Литовському князівстві до їх повної втрати після Люблінської унії (1569 р.) і продовжується в посиленні соціального та духовного тиску з боку литовців та поляків; в протестах проти насильства, виразниками яких була нова сипа — козацтво.

ОСЛАБЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

"ОКСАМИТОВА" ЛИТОВСЬКА ЕКСПАНСІЯ. ТЕНДЕНЦІЇ ЦЕНТРАЛІЗМУ (1340-1385 PP.)

ВТРАТА УКРАЇНСЬКИМИ ЗЕМЛЯМИ СВОЄЇ АВТОНОМІЇ (1385-1480 pp.)

Після вимирання династії польських королів П'ястів (1370) влада в Польщі перейшла до рук француза Людовіка Анжуйського, а він, у свою чергу, передав корону своїй дочці Ядвізі. Та коли Ядвіга захотіла одружитися з австрійським принцем Вільгельмом, якого вона кохала, як зразу ж втрутилися польські магнати. Вони запропонували Ядвізі заради державних інтересів повінчатись з литовським князем Ягайлом. Це б дало змогу об'єднати сили Польщі і Литви і зупинити експансію німців. Ядвіга змушена була погодитись. Вільгельма відправили назад до Австрії, а майже 12-літня дівчинка-підліток була повінчана з 40-літнім кн.Ягайлом у 1385 р.

Одружившись з Ядвігою, Ягайло став повноправним володарем об'єднаної Польщі і Литви. Він зразу ж наказав всім нехристиянам Литви прийняти католицтво. Однак нащадки Гедиміна і соратники Вітовта не захотіли прийняти католицтво. Сам Вітовт був прихильником релігійного компромісу, проте значна кількість ревних христолюбивих православних не допомогала йому в досягненні цього компромісу. Тому частина литовців прийняла католицтво, а решта — православ'я.

Отже, за умови Кревської унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отримував титул короля Польщі і зобов'язувався окатоличити литовців та "навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської".

Князь Вітовт очолив литовсько-руську опозицію. Підтриманий литовськими феодалами та руськими удільними князями, він у 1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити політичну єдність своєї держави, Вітовт переходить до ліквідації південно-західних удільних князівств — Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. В цих землях починають управляти намісники великого князя. Посилюється соціальний гніт, а українські землі поступово втрачають свою автономію. Вітовт постійно будував систему опорних укріплень у Барі, Брацлаві, Звенигороді, Жванці, Черкасах та інших містах. Проте ці плани так і не вдалося реалізувати. Поступальний рух на схід було припинено внаслідок воєнної катастрофи на Ворсклі — у 1399 р. у битві з татарами тут загинув цвіт військових формувань Литви і Русі. Проте воєнний потенціал князівства був ще досить міцним, про що свідчить перемога об'єднаних сил слов'ян і литовців над Тевтонським орденом у 1410 р. під Грюнвальдом.

Король польський Ягайло робив чимраз більші поступки на користь Польщі і на шкоду Литві. Поступлива політика литовських магнатів викликала обурення білоруських і українських панів, які теж трудились на користь Литви. Вони були рівноправними учасниками у державному і суспільному житті князівства. Православна церква була у литовців в особливій пошані. А за умовами Кревської унії відразу і бояри-католики дістали окремі привілеї. А свідченням остаточної дискримінації православного населення стала Городельська унія 1413 р. Пани православної віри, що до того часу мали провідне становище в Литовському князівстві, несподівано втратили свої привілеї, а поляки і спольщені литовці захопили владу у свої руки. Влада стала роздавати українські землі католицькій церкві, були засновані католицькі єпископські кафедри у Кам'янці-Подільському і Луцьку.

Різні напрями в боротьбі за українські землі. Виникають і розвиваються литовсько-польський і українсько-литовський напрями в боротьбі за українські землі. Водночас поряд з антипольським наростає антилитовський рух, про що свідчать народні виступи у 1440 р. на Волині та Київщині. Намагаючись проводити гнучку внутрішню політику, литовська верхівка спершу йде на відновлення Київського та Волинського удільних князівств. Наприклад, залежність Київського князівства від литовської влади виражалась не тільки у васальній залежності київського князя. Бо, крім того, існували певні обмеження воєнних, зовнішньополітичних і фінансових функцій місцевих феодалів на користь Литви. Однак рівень цієї залежності не завжди був однаковим. Він збільшувався при наявності у Литви сильної великокнязівської влади і зменшувався під час її ослаблення. Такий статус Київського князівства у основних своїх рисах зберігався до 1471 р.

Цього ж року внаслідок централізаторської політики литовського уряду воно було перетворене на воєводство. Втративши рештки політичної самостійності, Київське воєводство, як ординарна провінція Литовського князівства, проіснувало до Люблінської унії 1569 p., після якої більша частина українських земель, у тому числі і Київщина, були загарбані польською шляхтою та магнатами.

Отже, залишки української автономії ліквідовані остаточно і ці землі стали провінціями Литви.

УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОСТІ

За однією з гіпотез, висунутою польським істориком Яном Чекеновським, слов'яни появились за 500 років до н.е. Наші ж вчені вважають, що вирізнення українського народу з-поміж східнослов'янських народів відбулось з XII ст. до кінця XIII ст. Звичайно, не обійшлось без домішок крові інших народів. Доречно звернути вашу увагу, що всяка крапля іншої крові через декілька десятків поколінь розходиться по жилах всього народу. Кожна сучасна людина лише на часовій глибині 20-ти поколінь (близько 500 років) теоретично має 1 048 576 предків. В середному піраміду чисельних залежностей між предками і потомками можна перевертати. Зрозуміло, чому в людей, які історично тривало спілкувались між собою, витворювалися не лише духовно-психологічні спільні риси, але більшою чи меншою мірою і біологічні (антропологічні). Проте антропологічні риси сучасних українців, як підтверджують дані антропології, в порівнянні з населенням України Х-ХІ ст., суттєво не змінилися. Дослідження з антропології, — стверджує акад.Ф.П.Шевченко, — вказують на генетичний зв'язок українців з древлянами, волинянами, тиверцями, полянами, білими хорватами і частково з сіверянами.

Археологами доведено, що протягом 10 тис. років від часів неоліту на нашій території безперевно проживали люди. В другій половині цього строку виникла трипільська культура, генетично найближча до матеріальної культури України. Не доводиться сумніватись, що й частина слів того часу дійшла до сьогодні.

Одна з доісторичних назв, збережена в усній традиції та працях арабських і грецьких авторів, — слов 'яни. Слов'яни займали значну територію Європи і, вільно спілкуючись між собою, інших людей звали німцями, прирівнюючи їх нерозуміння до німоти. Сила зрозумілого слова поширювалась на різні реалії. Дніпро, скажімо, звався Славутою чи Славутичем. В писемних джерелах зустрічаємо Славутич і словєнє. Останнє слово в сучасній російській мові знайшло графічну фіксацію через звук -а-.

В найменуванні народів світу існують самоназви. Так, грузини звуть себе сакартвелами, угорці — мадярами, германці — дойчами, фінни — суомі, камбоджійці — кхмерами і т.п. Два тисячоліття нової ери висвітлили багато інших назв слов'янських племен, які, за словами літописця, "прозвашася имены своими, гдъ съдши на которомъ мъсте". Ці етноніми досить прозорі: бужани — мешканці узбережжя Бугу, древляни — мешканці лісів, дреговичі — прип'ятських боліт, поляни — безлісих просторів, сіверяни — півночі Лівобережжя. А в уличах можна вгадати бджолярів, що проживали на берегах Бугу. Правда, про них ще кажуть, що вони угличі — тобто ті, що живуть в куті (углу).