Розділ «Тема V. УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIV — ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVI СТОЛІТТЯ»

Якщо тиверці жили понад Дністром, а їх назва пов'язана з можливою назвою цієї ріки Тивр, яка має індоєвропейський корінь зі значенням "швидкий, різкий", то дуліби втратили семантику власного найменування, але їх географія засвідчується існуючими зараз кількома селами Дуліби у Волинській, Львівській, Рівненській, Тернопільській областях. Цікаво, що тут нараховується понад сто населених пунктів з компонентом Воля (Вол и ця). Є підстави вважати, що сюди втікали селяни від закріпачення, засновуючи поселення з промовистою назвою, а навколишня територія стала зватись Волинь. А її мешканці відповідно волиняни.

Подібним чином утворилася назва Слобожанщина в східній частині України, хоч формант слобода наявний у десятках ойконімів майже всіх областей. Донецька ж земля дала ще не зовсім сформовану фонетично назву донеччани. Ще одна загадкова назва — родимичі. Можливо, це умовна назва смоленських та чернігівських земель, де підкреслена їх спорідненість.

Час вносить зміни в усі сфери життя суспільства. На зміну одним назвам приходять інші. Лісова частина українського і білоруського пограниччя стала Поліссям, а її жителі — поліщуками. Заселена українцями брестська земля складається з пінчуків — жителів узбережжя р.Піна. Про це теж нагадують м.Пінськ та прізвище Пінчук.

Долина Дністра від Тернополя до Вінниччини закріпила за собою назву Поділля з жителями подолянами. Що стосується буковинців, то їх території таку назву дало букове дерево.

Карпатський регіон, який разом з Буковиною вісім століть був у відриві від основної території України, заслуговує особливої уваги. Тут збереглися надзвичайно цікаві явища. Назви населених пунктів (Рава Руська, Русава, Русаки, Русин, Русів, Руська, Руське Поле, Руський Мочар, Руські Геївці та ін.) і жителів — русин, руснак — збереглися з того часу, коли наша земля називалася Русь. А про що нагадують назви гуцули, бойки, лемки? Гірський житель — гуцул міг одержати свою назву від вигуку — "гуці" Хоч не виключено запозичення з румунської мови — hotul — злодій, розбійник, опришок. Етнічна група бойків одержала свою назву за ствердну частку — "боо> — так, звичайно!— дуже поширену в місцевій говірці. Те ж саме сталося і з лемками, які у значенні лиш, тільки вживали слово "лем".

Не можна не згадати ще один карпатський етнос ембріональних слов'ян — даків, що з завоюванням на початку нашої ери римлянами земель аж до Пруту були асимільовані, однак залишили в мові, що тепер зветься румунською, відчутну частку свого словника. Ствердне слово "да" в тому числі. За аналогією з бойками та лемками даки одержали свою назву завдяки наведеному ствердному слову.

Щодо самої назви Україна, то вперше етнонім "Україна" вже звучить в 1187 р. в давньоруському літописі, а потім в 1213 р. і т. д. З початку XIV ст. поряд з етнонімом "Русь" появився етнонім "Мала Русь". Вперше це сталося в 1335 р. в грамоті Юрія II — цар Малої Русі (латинською мовою). Іван Вишенський в 90-х роках XVI ст. в роки підписання Берестейської унії вживав цю назву. А потім російські царі стали вже десь зневажливо називати Україну "Малая Русь",

"Малоросія", а жителів — малоросами. Хоча якраз місцеве, корінне населення України так себе не називало.

Польський хроніст ХУП ст. Грондський, російські історики XIX ст. С.М.Соловйов, В.Ключевський та інші вважали, що Україна є синонімом слова "окраїна". Тобто, якщо дивитись на неї як з боку Росії, так і з боку Польщі. А М.Г.Чернишевський в одній статті про Польщу, шукаючи, де кінчається Росія і починається Польща, зовсім згубив Україну. Він писав про Україну так: там на заході, де закінчується Росія, — починається Польща, а там на сході, де закінчується Польща, починається Росія.

Після монголо-татарського завоювання Північно-Східної Русі західні і південно-західні руські землі, що ввійшли до складу Великого князівства Литовського, були економічно і політично відірвані від решти руських земель. Тривале відокремлення від решти Русі, ізольоване існування південно-західних її частин з їх місцевими особливостями і зв'язками стало одним з факторів утворення української народності.

Процесу оформлення української народності сприяло те, що в кінці XV ст. всередині південно-західних руських земель стала щезати економічна роз'єднаність, посилились економічні зв'язки, утворились місцеві політичні центри. Зростання економічних зв'язків між окремими землями та їх політичне спілкування були основою формування української народності, створення її спільної території, виникнення притаманних їй особливостей господарського життя, мови, побуту, культури та мистецтва.

На основі старих місцевих говірок складалась українська мова з її фонетичними і морфологічними особливостями, відбувався процес оформлення української культури. Приблизно з цього часу можна говорити про українську народність як про особливе історико-культурне і етнічне утворення, що виросло на грунті східного слов'янства.

З усього сказаного можна виокремити певні етапи формування українського народу:

1-й етап — вирізнення українського народу з-поміж східно­слов'янських народів з XII ст. до кінця ХПІ ст.;

2-й етап — формування українського народу з його чіткими етно­культурними рисами в XIV ст. — 1569 p.;

3-й етап — з 1569 р по 1648-1657 pp. український народ сформувався на феодальному етапі свого розвитку.

ПОСИЛЕННЯ ЛИТОВСЬКО-РОСІЙСЬКОЇ БОРОТЬБИ ЗА ПРАВО БУТИ ЦЕНТРОМ "ЗБИРАННЯ ЗЕМЕЛЬ РУСІ" (1480-1569 pp.)

Остаточна втрата українськими землями у складі Литви своєї автономії співпала з утворенням і розвитком централізованої Російської держави. Після повалення у 1480 р. ординського іга Росія заявляє про себе як про центр "збирання земель Русі". На початку XVI ст. між Росією та Литвою відбулися три невеликі війни, в результаті яких російський цар зумів захопити частину українських земель, що знаходилися в межах Литви.

Зростаючий соціальний гніт, релігійна дискримінація в умовах ліквідації залишків автономії сприяли росту на кордонах українських земель проросійських настроїв. Під владу Росії добровільно переходять деякі князі зі своїми володіннями (чернігово-сіверські князі Бельські, Новосильські, Воротинські, Одоєвські, Шемячичі). А в 1481 р. була розкрита невдала змова Олельковича, Бельського та Гольшанського з метою вбивства короля Казиміра. В 1507 р. вибухнуло антилитовське повстання кн.М.Глинського на Київщині та Поліссі. Велика кількість дрібних княжат з-під Путивля, Чернігова, Новгород-Сіверського з великою охотою перейшли під руку російського царя.

Невдалі війни з турками і постійні сутички литовських військ з російськими, у яких воєнне щастя схилялось то в один, то в інший бік, змусили поляків і литовців шукати виходу із скрутного становища.