Розділ «Тема V. УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIV — ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVI СТОЛІТТЯ»

Розвиток міст. Поняття рівнів міського побуту визначено І. П. Крип'якевичем. Він вважав, що у XVI—XVII та й у XVIII ст. українське місто існувало на таких рівнях: "містечко", "мале місто", "велике місто". Якщо мале місто і велике місто існувало здавна по всій Україні, то містечко було специфічним явищем саме Західної України. Уклад містечок формували заняття ремеслом і торгівлею. Кожне з таких містечок мало своє виробництво, яке забезпечувало жителів його і найближчих сіл всім необхідним для життя. Забезпечення жителів ремісничими виробами здійснювали купці. Отже, можна сказати, що містечко - - це невелике землеробського характеру поселення зі слабо розвинутим ремеслом, яке було місцем торгівлі для навколишніх сіл.

Ремесло і торгівля були головними факторами економічного життя таких містечок. Тут ремісники довше, ніж у великих містах, зберігали традиції народних промислів.

Міста Західної України, а почасти і Центральної та Східної, що входили до Речі Посполитої, поділялись на дві основні категорії: державні (королівські), які мали магдебурзьке право, а також "панські", що були власністю феодалів та церкви. Панських міст в Україні було найбільше. Був ще третій різновид панської власності у вільних містах, так звані "юридики", тобто власність феодала або церкви на територіях державного міста.

У XVI — 1-й половині XVII ст. в Україні зростають старі і виникають нові міста. Наприкінці XVI ст. тільки на Поділлі налічувалось 37, а в Волинському воєводстві — 68 міст і містечок. У 40-х роках XVII ст. в Україні, за деякими даними, було близько 1000 міст і містечок. Багато які з них, на думку деяких дослідників, виникли в 1-й половині XVII ст.

Більшість міст була приватною власністю світських і духовних осіб. Навіть у 1-й пол. XVII ст. із загальної кількості в 323 міста і містечка у Київському і Брацлавському воєводствах приватним (як тоді говорили) "володільцям" належало 261, тобто близько 81%, королівських було 52 міста, тобто 16%, решта— 10 міст, становила власність церкви.

Українські міста у складі Речі Посполитої, як і польські міста, з середини XVII ст. переживали занепад. Частково це було наслідком безперервних війн, які несли з собою грабунки та спустошення. Частина колишніх міст і містечок перетворилась на села. Значна частина міст, як і раніше, перебувала у приватному володінні. В тій частині Київщини, що відійшла до Польщі, в П-й пол. XVII ст. приватні магнатські, монастирські і шляхетські міста, за неповними даними, становили майже 90%, на Волині — близько 88% усіх міст. Більшість цих міст не мала самоврядування і безпосередньо підлягала своїм власникам. Як і раніше, так і тепер у Західній Україні великої шкоди містам завдавали шляхетські і монастирські юридики.

1 Протягом всього другого півстоліття в українських містах зростав податковий тягар. У багатьох містах міщани відбували панщину на користь адміністрації і власників міст. Тяжко позначалося на українському населенні міст посилення національного гніту і релігійних переслідувань.

Розвиток ремесла і торгівлі в Україні сприяв посиленню диференціації міського населення. Жителі всієї України, але перш за все Західної, поділялись на три основних категорії: до першої категорії "патриціату" — належали аристократи, багаті торговці, лихварі; до другої категорії ("бюргерів") чи "міщанства" — середні і дрібні купці, цехові майстри, заможні городяни; до третьої категорії (так званого "плебсу") — підмайстри і учні ремісничих цехів, нецехові ремісники ("партачі"), міська біднота, слуги. Коротше, всі ті, кого називають словом "народхк)

"Патриціат" складали багаті сім'ї, польські і українські, що прийняли уніатство або католицтво, магнатів, а також багаті сімейні клани німців, вірменів, греків. В їх руках було зосереджене міське управління, господарство і прибутки, вони засідали в міській раді і займали всі міські посади.

Розвиток міської культури України є невід'ємною частиною етнічної історії українських земель. Культура і побут українського народу представлені багатобарв'ям історико-етнічних зон і етнографічних груп населення, що позначилися на формуванні національних рис в творчості ремісників. Слід відзначити поліетнічність міст України. Багатонаціональний склад ремісників зробив свій внесок в розвиток різних видів місцевого ремесла, розвиваючи одночасно і свої національні традиції.

Розвиток ремесла. Ремесло, тобто виробництво ручним способом різних речей, потрібних у господарстві і побуті, було першою формою промисловості. Низька продуктивність ручної праці ремісника відповідала слаборозвинутому ринку і порівняно невеликому попиту на ремісничі вироби. На цьому грунті і зростала та особлива майстерність ремісника, що доходила до віртуозності. Майстри мали свої власні секрети виробництва, що передавались від батька до сина. В Україні у XVIII ст. було до 300 різних ремесел. Лише в збірці мандрівного поета — дяка Климентія Зинов'єва — в кінці XVII ст. знаходимо згадку про 100 ремесел. Зупинимось на найбільш поширених серед них.

Прості люди дуже поважали ремесло шевця. В описі сучасника швець сидить у своїй майстерні, сповнений власної гордості, на кріслі,

"як на маєстаті", тобто — як король на троні. Шевство поєднувалось з чинбарством — виготовленням фарб з трав. Відвар з трав або листя у гарячому вигляді чинбар наливав у мішок з шкури, яку треба було пофарбувати, і так залишав на певний час. Пофарбовані в такий спосіб шкури були дуже міцні й еластичні.

Серед ковалів була вузька спеціалізація з трьох напрямків: ковалі, слюсарі і токарі. Були також зброярі: лучники, мечники, сагайдачники, щитники. Серед ювелірів були окремо "перстинники". Людвисари і конвисари, особливо останні, виробляли мідні, цинкові предмети домашнього вжитку.

Ткачі і суконщики були найголовнішими в своїй галузі, але самостійно існували також професії войлочників, красильників, полотинників і постригачів. Серед кожум'як були майстри вироблення шкір — гарбарі, сідельники, спеціалісти по тисненню шкіри (римарі), окремо були "кордибанники" — виробка козлиних шкір.

І.П. Крип'якевич відзначає диференціацію живописців — "малярів". Це були іконописці, які займались розписом стін і тому могли бути зараховані і до художньо-будівельної галузі.

За деякими даними, число спеціальностей текстильного і одежного ремесла було майже півтора десятки. Деревообробне ремесло мало 14 професій, металообробка — 23 професії.

Важливою умовою оцінки майстерності в гончарському цеху була така якість виробу, як міцність: заміс глини, обпалення черепка, вогнетривкість, водонепроникність і таке ін.

Серед тих, хто працював на скляному промислі, були гутники, що готували скляну масу; шуляри — наглядачі за нагріванням печей; осмольники — постачали смолисте соснове дерево для добування спеціального попелу — поташу; будники — добували поташ; оболонники — вставляли у вікна шибки із скла, або "оболонки", гончарі —виготовляли форми для скляних виробів, а також рознощики готових виробів. Були також підводчики.

Зросла питома вага ремісників навіть у середніх і малих містах. Наприклад, у Білій Церкві в 1641 р. було 277 ремісників різних професій. Вони становили понад 30% усього населення міста.