TextBook «Чому він, а не ти? — питалася його. — Ти гетьмановий небіж, тобі його наслідство, не йому».
«Гадаєш, легке те наслідство?»
«Чим тяжче, тим і слава більша».
«Або й неслава».
«Віри в себе не маєш. А ти мужчина. Що мене смуток переміг, так це інше діло. Погадай, що я перебула. Чоловік, батько, мати, Мотря. Всі вони там, одні мертві, а другі, чи живі — не знаю. Я тут, як листок, відірваний від гіллячки. І дивляться на мене Бог вість як. Чого біля гетьмана чепиш? — питаються очима. Хочеш маєтків його?… Одної щирої душі не бачу. До тебе прилягла. А ти хрещатим барвінком постелився. Не тужити, тут вити можна».
Хотів щось відповісти. «Підожди! Знаю, що скажеш. Ти цілий — сама щирість. А Орлик хитрість. Він перехитрить тебе, бо нині треба бути не хоробрим, як лев, а хитрим, як змія».
«Нині, Анночко, треба забути про себе, а тямити про діло. Самолюбство губило нас так, як губить і Польщу. Наші старшини все горнули для себе, славу, маєтки, волю, закріпощували люд і хотіли, щоб він за їх добро боровся. На який кінець? Так, Анно, бути не може. Нині нам треба присмирити себе, треба й других до миски пустить».
«Пускай! Я не перечу. Прикрутіть старшин, дайте народові свобідніше дихнути, але чому це він має зробити, а не ти? Невже ж ти хлопчик? При смерті старого Хмеля був його Юрась і невже ж тебе Орлик відішле в академію на науку, як Юрася Виговський?»
«Дивний ви народ, жіноцтво. Навіть така, як ти, здавалося б, добрість одна і ласка, а, бач, таку тобі гадючку підпустить, що й не писнеш».
«Чому зараз гадючку? Правду кажу. Весела дурній не сестра. І веселість моя розвіялась, як ранковий туман. Прийшло полудне життя. Жагуче і важке. Ти не розумієш мене, Андрію».
«Я тебе люблю,» — відповів спокійно.
«Любиш?» — спитала і…
Великий віз стояв просто перед ними, ніби запрошував, щоб всідали до нього. Повезе… Вилискувалися золоті колеса на темно-блакитному полі… «Ах, моя ти непадучая зоре!»
«Ось тобі моє останнє слово, Андрію, — почала, вертаючися на землю. — Добре! Залишуся біля дядька. Доглядатиму його, як свого рідного батька, поки не видужає, або…» (Боялася правду по імені назвати).
«Але, якщо тоді не ти, лиш Орлик його місце займе, не нарікай, коли одної днини на питання, де Ганна, почуєш: «Нема!»
«Жартуєш, Анночко, лякаєш мене.»
«На батькову криваву тінь клянуся.»
«Досить, Анно, досить!»
«Бо пощо тоді тут мене? Щоб з тобою зітхати в безділлі. Краще до своїх піду».
«До своїх, бо я тобі чужий,» — відповів з докором.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Мазепа. З-під Полтави до Бендер» автора Лепкий Богдан на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „27“ на сторінці 4. Приємного читання.