TextBook «Нічого, впала зоря»…
«На яку ти собі щось загадала?»
Тулилася до нього. Гладив долонею її дрібну руку. «Дитино моя. Зорі — це світи. У них свій закон, а в нас свій, між ними й нами нічого спільного немає. Не турбуйся!»
Чув, як билося її серце, ніби пташка в жмені.
«Нічого спільного, кажеш, немає? А ворожка з зір долю чита, як із книжки».
«Ворожка бреше, не вір ти їй. Все для гроша».
«Не кажи, Андрію, не кажи! Мені ворожка не брехала».
«Ні?»
«А щоб ти знав. Ще я дівчиною була, десятилітком. Вибігла з нашого саду на леваду, дивлюся, біля стежки циганка сидить, страшна, як відьма. Я хотіла втікати, так ноги до землі прикувало. А вона: «Не втікай, ясна панночко, — каже. — Дай мені свою долоню — поворожу. Не хочеш? Боїшся мене? Чого? Я також колись гарною була, як ти, хлопці дуріли за мною. Не хочеш показати руки, так я тобі із зір поворожу, бо твоя доля цікава, ой цікава». Дивилася на зорі й хитала головою. «Бог тебе веселою создав, — казала, — а життя твоє невеселе, дитино. Твій вінок із в'янучих квіток, твій перстенець із крихкого золота, коротка радість, а довга турбота, дістанеш мужа на недовге подружжя, над ним зелена трава, а ти вдова, йдеш полем голим, далеким, серед морозів і спеки, над головою ворони, а кругом кров і стони, ха-ха-ха! Бог тебе веселою создав, не такою, як твоя сестриця, сумнолиця, що їй небувале сниться, а дійсного бачити не хоче, на кого гляне, того і наврочить, на кого гляне, тому серце тане, як ярий віск… Іди вже, йди, напийся води опівночі на Купала-Івана, як доля лежить п'яна, може, забуде про тебе».
«Ой, не забула»… — з сумом доповіла Ганна.
Андрій мовчав. Якийсь кінь заіржав на ввесь табор, розпучливо, жалібно.
«За рідними лугами затужив», — промовив Войнаровський.
«За рідними лугами, — повторила. — Ой на волики да налигачі, а на коники пута, та підемо ми, долю кленучи, та з-над Десни до Прута».
«Може, й далі підемо, Ганно».
«Я — ні! Не хочу!»
«Доля не питає нас, чого ми хочемо, а чого ні».
«Не питає? А вільна воля де?»
«Або я знаю. Бездольні ми і безвольні. Відірвалися від рідної землі і йдемо, як в імлі, за тугою не бачимо світу перед собою, куди зайдемо, Бог зна».
«Сумна наша доля, сумна. А я так не люблю смутку, радости хочеться мені, а її хіба тільки, що вві сні. Та й сни неспокійні сняться, все якісь коні білі, і червоний віз, дороги впереріз, а при дорогах хрести. Пусти мене, Андрію, пусти. Не витримаю тут».
Притулив її кріпко до себе: «Анночко, Анно моя».
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Мазепа. З-під Полтави до Бендер» автора Лепкий Богдан на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „27“ на сторінці 2. Приємного читання.