TextBook «Наче б себе з кістками поїли. Жерлися, як пси».
«Треба було розборонити».
«Треба. Побачимо, як розборониш от тих», — і показували на Орлика, Горленка та Войнаровського, що метушилися поміж возами, кожний зі своїми людьми.
«В кожного з них свої поплечники є». «І — позаплечники». «Тих більше, як тамтих».
«А король усе-таки під шовковим шатром спочиває».
«Гарний наметик від бендерського сераскіра дістав. Ще й інших дарунків чимало: коврів, сорбетів, халви, всяких витребеньок турецьких».
«Тисячу червінців сераскіровому послові подарував».
«І нашого гетьмана ще на тисячу червінців стати, так ніхто до його з дарунками не поспішає».
«Бо він не король — та й годі». «А ми не люди, — що?» «Підданці його величества царя». «Ото ж то й є. Холопи царські».
«Ми?… Що це ти базікаєш, брате? Ми є якраз ті, що нічиїми холопами не схотіли бути, ті, що своєї держави забажали і свого володаря».
І голови гордо знімали вгору, забуваючи про свою нинішню біду.
Пишна коляса з четвернею породистих коней підкочувала під королівське шатро.
Королівський секретар вибіг їй назустріч.
«Значиться, кримський хан дари королеві прислав».
«Та ж не тобі».
«А про гетьмана забули»
«Обійдеться циганське весілля без марципанів». «Обійдеться…»
«А що, не казав? Це таки Кречетова кобила! — гукав запорожець. — Мишка під третім ребром з правого боку. Як побачила мене, заіржала. Щоб я луснув, як це не Кречетова Феся. Віднімемо!»
Сонце воду з людей варило. Над самими головами стояло й пекло. Табор заспокоювався. Сон навіть запорожців ломив. Лягали під возами і хропіли, ніби гармати гули, ніби щось варилося в землі. Тільки старі циганки, як відьми, сновигали і ворожили з долонь. Ворожили старшинським жінкам, бо козаки більше молодими циганками цікавились, а тії, що лиш ввечір, як місяць викотиться на небо і як зорі зійдуть, покажуть свої «куншти».
Тепер вони в своїх гарних шатрах ночі досипляють, ті Марги, Цори, Імри, мандрівного племени привабливі доні, — пустоцвіти, перекотиполе… Може, котрій який козак приснився, а вона козакові… Порівняла їх доля. Одні і другі кочують, там їх дім, де ночують, серед дороги їх пороги, земля їх мати, а степ батько рідний, такий багатий, а все ж таки бідний, такий родючий і такий безплідний. Бодяччя, бодяччя, бодяччя… Хтось іде полями і плаче словами без сліз. Чумаче, де твій віз, козаче, де твій кріс, де ваша слава, жемчужна булава?… Степи, степи, степи… Хтось іде полями і плаче словами без сліз… Не дивися туди, в себе гляди… Полудне. Поле, як море безлюдне, а ти на ньому, як човен, туги і жалю повен, туги і жалю по рідному краю, мов по втраченім раю. По втраченім навік… Перепливеш сто рік і сто гір перейдеш, а другого Дніпра не найдеш і другої рідної землі… На чужині, на чужині… І не пригадуй мені ні хатиноньки в гаю, ні зорішливої ніченьки в маю, ні бабусиної казки, ані дівочої ласки, — на чужині… І не пригадуй мені землі родючої сили, яку ми кров'ю зросили й засіяли кістками. Вона ген далеко за нами, як в імлі, а на ній палі, палі, мов стовпи верстові, від Богу аж по Дін.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Мазепа. З-під Полтави до Бендер» автора Лепкий Богдан на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „24“ на сторінці 3. Приємного читання.