Розділ «Висновки»

«Світ знову став для нас «безконечним», — пише Ніцше, — ми не можемо відмовити йому в можливості мати безліч тлумачень. Зайвий раз нас проймає великий дрож: та кому ж захочеться обожувати знову прямо, на старий манер це чудовисько — невідомий світ?»3.

І справді, кому, якщо, можливо, не кільком адептам традиційної мудрості, пристосованої до сучасного сцієнтизму?.. Але людина звичайна, та, яка не ухиляється від розмаїття життя, за ними не піде. Вона битиметься з парадоксом, який лежить під усіма цими «роздумами»: той, хто шукає мудрість, насправді ніколи не знає, що саме він шукає.

Ось чому світ часто видається йому дратівним. Філософ здобуває спокій, тільки коли він уже не філософ, але в ту мить він є мудрецем лише ненавмисне, тобто не думаючи про це. Ось чому також він, на мою думку, не має жодного привілею стосовно звичайної людини, яка намагається якнайкраще лавірувати в світі між знанням і невіглаством, між розумністю і абсурдністю.

З перших сторінок цієї книжки я стверджував, що мудрість має щось смертоносне для молодості, якій потрібні захоплення й засліплення. Якщо дивитися на мудрість під таким суворим кутом, то вона й справді схожа на смерть: там, де є вона, мене ніколи немає і доки я живий, вона не з’явиться. Тільки ті люди, що відмовилися від життя, претендують на те, що володіють нею, і я з ними за неї не сперечатимуся. Але попри все це недаремно Мон-тень казав слідом за стоїками, що «філософствувати — це вчитися вмирати». Він, звісно, не збирався зачинити філософа в думці про свою майбутню смерть, а мав на увазі лише звільнити його від нав’язливої ідеї, здатної загасити в ньому апетит до життя.

Але спробуємо хоч на мить подивитися на цю формулу буквально: філософ, який, за визначенням, любить мудрість, досягає її, коли навчився вмирати. Ця формула, безсумнівно, годиться для мудреця, який приймає, як ми це щойно зазнача-ли, повний і завершений світ: Сократ випиває цикуту, Сенека перерізає собі вени, Бонза спалює себе на сходах храму... Кожен із них приймає обставини, що ведуть його до самогубства, як знаки долі, а отже, як останнє випробування його мудрості.

Проте в цих добровільних смертях немає нічого властиво трагічного. Зовсім іншим виглядає рішення мудреця, який вірить у незавершеність світу: він не мислить кінець свого існування як перехід (до іншого життя) або як повернення універсальному потокові (Природі чи Великому Цілому). Він геть відмовляється втілювати одну з можливостей цього відкритого світу і міг би шкодувати, що не здійснив того, що обіцяв собі. Почуття поразки не є для нього неприємною ілюзією, і воно може аж до кінця отруювати йому життя. Його відмова від існування чи згасання його жалкувань про те, що він погано жив, не мають нічого спільного з порятунком.

У цьому розумінні для нього краще було б налаштуватися на героїзм, а не на спокійну смерть, яку зазвичай уважають характерною для мудреця. Цю налаштованість Робер Нозік пояснював у такий спосіб:

«Після добре насиченого життя людина, яка ще має запас енергії та рішучості, могла б спокійнісінько вирішити ризикнути своїм життям або присвятити його комусь іншому чи якійсь шляхетній справі. Це слід робити не легковажно чи надто рано, а за певний час до нормального кінця, виходячи з досвіду нинішнього життя, можна сказати, у віці сімдесяти — сімдесяти п’яти років»4.

Хай так. Ця пропозиція ясно вписується в струмок цілком прагматичної мудрості, стверджуваної американським філософом. Однак її перевагою є те, що вона без патетики ілюструє деякі з головних характерних рис мудрості трагічної, яка так мало торкається релігійних людей: смерть означає просто припинення існування і за нею не відбувається більше нічого. Вона неминуча, і в цьому сенсі краще її упередити, провокуючи її чи приймаючи рішення щодо її часу. Вона є, нарешті, приводом для того, щоб бажати здійснити в житті щось найкраще, тобто також і найрозумніше. «Завжди робити все якнайкраще, — пише Марсель Конш, — не турбуючись про те, чим воно стає: ось правило...»5. Правило, що саме по собі резюмує мудрість принижених, яку дали мені згоду пригадати Чехов і Леві та щодо якої я бачу, зрештою, що вона пов’язана з найвиразнішими рисами трагічного розуму.

Що краще: сміятися разом із Буддою, який відкидає мову, тому що завжди вводить переривчатість туди, де універсум є принципово безперервним, чи гніватися на світ, в якому людина важить майже ніщо? Проти Сенеки, наприклад, я обираю гнів, позаяк він хотів би його знищити. Я роблю це слідом за самим Аристотелем, про якого Сенека каже, що «він не бажає, аби ми повністю його ви-корінили. Він каже, що це тип мужності, що, вирвавши його, ми роззброюємо дух, робимо його апатичним, нездатним на великі справи»6.

Я обираю гнів, тому що ми зростаємо в непримиримості, а навчаємося в обуренні. Сміх Будди видається мені сміхом людини, мертвої для життя, для його непередбаченості, для його чуттєвих і статевих ексцесів. Навпаки, гнів пробуджує бажання діяти, мужність для того, щоб дійти до кінця можливого і зрештою померти як смертна істота, тобто опираючись. Я знаю, що сказав про гнів філософ Ален:

«Безперечно, добре мати кров у жилах; але тварини, що перемогли на цій землі, не є найбільшими холериками; це — розсудливі, ті, хто бережуть свої пристрасті до потрібної миті»7.

Проте я не вважаю Алена правим і не вважаю, що життя не сприймає паводку пристрастей. Мудрецю, звісно, потрібно «бути добрим і другом самому собі», як він про це говорить. Однак це не може примусити його імітувати незворушність богів і звірів. Коли я в запалі проти несправедливості чи проти стану, до якого зведено людей, хто заважає мені бути в згоді з самим собою? Небезпека, що загрожує людині та яку виділяють деякі види мудрості, яким навчають як пом’якшуючим догмам, — це втома «я». Проти цієї загрози обачливо було б звернутися до того гніву, що відновлює суперництво, без якого воля і розум згасають.