Розділ «Підступність і кохання»

Луїза (після болісної боротьби, рішуче). Тату! Ось моя рука! Я хочу... Боже мій, Боже! Що я роблю? Чого я хочу? Тату, присягаюся... Горе мені, горе! Я всюди винна... Тату, хай буде по-вашому!.. Фердінанд... Бог мені свідок! Однак я знищу й останню згадку про нього. (Рве свого листа.)

Міллер (сп’янілий від радощів, кидається їй на шию). Пізнаю свою дочку! Поглянь! Ти зреклася кохання, зате зробила щасливим батька. (Сміючись і плачучи, пригортає її.) Дитино! Дитино! Я був не вартий цього дня у своєму житті! І за що Бог мені, такому нікчемі, послав цього ангела?.. Луїзо, раю мій! О Боже! Я мало розуміюсь на коханні, але яка, либонь, мука його зректися!.. Це вже я можу збагнути!

Луїза. Тільки їдьмо з цього краю, тату! Г еть з міста, де мої подруги глузують з мене і де навіки зганьблено моє добре ім’я. Геть, геть від того місця, де все мені нагадує про втрачене щастя. Геть, якнайдалі звідси!..

Міллер. Куди схочеш, доню. З ласки Господа нашого хліб родить скрізь, і знайдуться люди, що слухатимуть мою гру. Так, хай воно все провалиться! Я покладу на музику оповідь про твоє горе і співатиму про дочку, яка з пошани до батька розбила своє серце. Ми ходитимемо з цією баладою від дверей до дверей, і нам не гіркий буде шматок хліба з рук тих, хто заплаче від неї.

Ява друга

Ті, що й були. Фердінанд.

Луїза (перша його помічає і з криком кидається на шию батькові). Боже! Ось він! Я пропала!

Міллер. Де? Хто?

Луїза (злякано показує на майора і міцніше пригортається до батька). Він! Він сам... Огляньтесь, тату... Він прийшов мене вбити.

Міллер (побачивши його, сахається). Як? Ви тут, бароне?

Фердінанд (повільно підходить, зупиняється проти Луїзи, втупивши в неї пильний, допитливий погляд, і, помовчавши, каже). Дякую тобі, захоплене зненацька сумління! Твоє зізнання страшне, але швидке й правдиве, — мені не треба вдаватися до тортур! Добривечір, Міллер!

Міллер. Ради Бога, чого ви хочете, бароне? Що привело вас сюди? Що це за напасть?

Фердінанд. Був час, коли тут рахували не дні, а секунди до мого приходу, коли туга за мною обтяжувала гирі повільного годинника, коли серце калатало, як я з’являвся... Чому ж зараз ви такі здивовані?

Міллер. Ідіть звідси, ідіть, бароне... Якщо у вашому серці лишилась хоч іскра людяності, якщо ви не хочете вбити ту, яку нібито кохаєте, то тікайте, не лишайтесь тут жодної хвилини! Божа благодать покинула мою хатину, відколи ви переступили її поріг. Ви прикликали горе під мій дах, а раніше тут панувала радість. Невже вам іще мало? Невже ви хочете й далі роз’ятрювати рану, яку нещасливе знайомство з вами заподіяло моїй єдиній дитині?

Фердінанд. Чудний батьку, адже я прийшов сказати твоїй дочці щось приємне!

Міллер. Збудити нові надії, щоб потім був новий розпач? Іди звідси, ти завжди приносиш нещастя! Вираз твого обличчя не віщує нічого доброго.

Фердінанд. Нарешті найкращі мої сподівання здійснилися! Леді Мілфорд, найстрашніша перешкода нашому коханню, щойно виїхала з країни. Батько схвалює мій вибір. Доля перестає нас переслідувати. Сходить зоря нашого щастя... Я прийшов, щоб додержати слова й повести до вівтаря свою наречену.

Міллер. Ти чуєш, доню, що він каже? Ти чуєш, як він глузує з твоїх обдурених надій? О, так і робіть, бароне! Це якраз личить баламутові — заподіяти комусь кривду, а тоді ще й глузувати зі своєї жертви.

Фердінанд. Ти гадаєш, я жартую? Присягаюся честю, ні! Слово моє таке саме правдиве, як любов моєї Луїзи, і я свято додержу його, як і вона своєї присяги, — для мене немає нічого святішого за нього. Ти й досі сумніваєшся? На щоках моєї прекрасної дружини й досі немає радісного рум’янцю? Дивно! Мабуть, брехня в цьому домі — ходяча монета, якщо правди тут ніхто не приймає! Ви не ймете віри моїм словам? То повірте ж цьому письмовому доказові. (Кидає Луїзі її листа до гофмаршала.)

Луїза розгортає його і, пополотнівши, падає.