Розділ «Підступність і кохання»

Леді (схоплюється). Цього вже не можна витримати! То слухай же, однаково від тебе нічого не приховаєш. Я знайома з ним, я знаю все, знаю більше, ніж я хотіла б знати! (Раптом замовкає, потім із запалом, який поволі зростає майже до нестями.) Але посмій тільки, нещасна, посмій і тепер ще кохати його чи бути його коханкою!.. Та що я кажу? Посмій тільки думати про нього чи бути однією з його думок! Чи ти розумієш, нещасна, що я всемогутня... я страшна... Богом присягаюся: ти загинула!

Луїза (твердо). І безповоротно, міледі, якщо ви примусите його кохати вас.

Леді. Я розумію тебе... але йому не обов’язково мене кохати! Я подолаю цю ганебну пристрасть, угамую своє серце і розтрощу твоє... Я розділю вас прірвами і скелями; як фурія, пронесусь по вашому небі. Моє ім’я сполохає ваші поцілунки, як примара лякає злочинців, твій юний, квітучий стан зів’яне в його обіймах і розпадеться, як мумія... Я не можу бути з ним щаслива, але й ти не пізнаєш щастя. Знай же, нещасна! Зруйнувати чуже блаженство — це теж блаженство.

Луїза. Блаженство, якого вас уже позбавлено, міледі. Не зводьте наклепу на своє власне серце. Ви не здатні виконати того, чим мені погрожуєте! Ви не здатні мучити створіння, яке не зробило вам ніякого зла, хіба що почувало те, що й ви. Але я ладна полюбити вас за цей спалах, міледі.

Леді (отямившись). Де я? Де я була? Що я виказала? Кому виказала? О Луїзо, благородна, велична, божественна душе! Прости несамовиту... Я не зачеплю на тобі й волосинки, дитино моя! Кажи, що ти хочеш! Вимагай! Я носитиму тебе на руках, буду твоєю подругою, сестрою. Ти бідна... Глянь! (Скидаючи кілька діамантів.) Я продам ці коштовності, свій одяг, коней, карети... Хай буде все це твоє, тільки зречися його!

Луїза (відступає, вражена). Що ж це вона, глузує з мого розпачу чи й справді непричетна до цього нелюдського задуму? О, коли так, то я ще можу вдати з себе героїню і своє безсилля обернути в заслугу. (Якусь мить стоїть, глибоко замислившись, потім підходить ближче до леді, бере її за руку і дивиться на неї пильно й значуще.) Беріть його собі, міледі! Я добровільно віддаю вам людину, яку пекельними гаками одірвали від мого скривавленого серця... Може, ви й самі того не знаєте, міледі, але ви зруйнували рай двох закоханих, ви розлучили два з’єднані Богом серця, розтоптали істоту, що була така сама люба Господові, як і ви, що її він створив для радощів, як і вас, істоту, що славила його, як і ви, і ніколи вже славити не буде... Міледі! І останнє тріпотіння розчавленої комашини долинає до вуха Всевишнього! Він не може бути байдужим, коли вбивають створені ним душі. Тепер майор ваш! Тепер, міледі, візьміть його собі! Киньтеся в його обійми! Тягніть його до вівтаря... Тільки не забувайте, що ваш шлюбний поцілунок урве примара самовбивці... Бог мене не осудить... Я не можу інакше! (Вибігає.)

Ява восьма

Леді сама, стоїть приголомшена, збентежена, втупивши нерухомий погляд на двері, в які вибігла Луїза Міллер. Нарешті вона отямлюється.

Леді. Що це було? Що зі мною сталося? Що та нещасна казала? О Боже, мені ще й досі ріжуть вуха страшні слова, що звучать як присуд для мене: «Візьміть його собі!..» Кого, нещасна? Дарунок твого передсмертного хрипіння, моторошний заповіт твого розпачу? Боже, Боже! Невже я так низько впала, так раптово звалилася з усіх тронів своєї гордині і жадібно чекаю на те, що мені з великодушності підкине жебрачка, яка стала зі мною на останню передсмертну прю? «Візьміть його собі!» І яким тоном вона це сказала, як подивилась на мене... О Еміліє! Чи для того переступила ти межі, визначені твоїй статі, чи для того намагалася здобути славу великої британської жінки, щоб уся бундючна споруда твоєї честі завалилася перед вищою чеснотою дівчини із простої міщанської сім’ї? Ні, горда невдахо! Ні! Можна присоромити Емілію Мілфорд, зганьбити ж — ніколи. У мене також вистачить сили зректися. (Велично ходить по залі.) Годі бути безсилою, змученою жінкою!.. Геть, солодкі, золоті видива кохання! Хай віднині мною керує тільки великодушність!.. Або ця пара закоханих загине або Емілія Мілфорд мусить зректися своїх домагань і піти з князевого серця. (Після паузи, жваво.) Сталося!.. Усунено страшну перешкоду, розірвано всі зв’язки між мною і князем, вирвано з моїх грудей це шалене кохання!.. Я кидаюсь у твої обійми, доброчесносте! Прийми свою розкаяну дочку Емілію, вона покаялась. О, як мені добре! Як мені раптом стало легко, наче камінь спав з душі!.. Велично, як сонце на заході, зійду я сьогодні з верховин своєї могутності, моя слава помре разом з коханням, і тільки серце візьму я з собою в це горде заслання. (Рішуче підходить до письмового столу.) Одразу ж треба з цим покінчити... Негайно, доки принадний образ коханого не поновив кривавої боротьби в моєму серці. (Сідає і починає писати.)

Ява дев’ята

Леді, камердинер, Софі.

Потім гофмаршал і, нарешті, слуги.

Камердинер. Гофмаршал фон Кальб чекає в передпокої з дорученням од князя.

Леді (захоплено пише далі). Як засіпається та коронована маріонетка! Звичайно! Вигадка досить кумедна, є від чого спантеличитись ясновельможній голові... А як заметушаться його придворні підлесники! Загомонить уся країна.

Камердинер і Софі. Гофмаршал, міледі.

Леді (обертається). Хто? Що таке? Тим краще! Такі, як він, народжені для того, щоб розносити вістки... Скажіть йому, хай зайде.

Камердинер виходить.

Софі (боязко підходить ближче). Даруйте, міледі, що це зухвальство, але...

Леді гарячково пише далі.

Міллер пробігла через передпокій як навіжена... У вас палає обличчя... Ви розмовляєте самі з собою...