Розділ «Підступність і кохання»

Дія п’ята 

Ява перша

Кімната в домі музиканта. Смеркає.

Луїза нерухомо сидить у найтемнішому кутку кімнати, схиливши голову на руки. Тривала мовчанка. Входить Міллер з ліхтарем, боязко присвічує ним по кімнаті, потім, так і не помітивши Луїзи, кладе капелюха на стіл і ставить ліхтар додолу.

Міллер. І тут її немає. Тут теж немає... Усі вулиці я вибігав, усіх знайомих обійшов, розпитував коло всіх міських брам, ніде не бачили моєї дитини. (Помовчавши.) Потерпи, бідний, нещасний батьку! Почекай до ранку. Може, тоді твою одиначку приб’є до берега... Господи! Господи! Якщо я навіть обожнював дочку дужче, ніж годилося б, то й тоді кара надто тяжка, Небесний Отче, надто тяжка! Я не хочу нарікати, Небесний Отче, але кара надто тяжка! (Сідає в глибокій скорботі на стілець.)

Луїза (озивається з кутка). О так, бідний мій батьку! Звикай заздалегідь до втрати.

Міллер (схоплюється). Ти тут, моя дитино? Це ти? Але чому ж ти сама і сидиш без світла?

Луїза. Саме тому, що сиджу без світла, я й не сама. Коли навколо стає зовсім темно, до мене приходять найкращі гості.

Міллер. Хай Бог боронить! Тільки сова й нечиста совість люблять темряву. Світла бояться гріхи та злі духи.

Луїза. Та ще вічність, тату, яка розмовляє з душею без посередників.

Міллер. Дитино моя, дитино! Що ти кажеш?

Луїза (підводиться і виходить наперед). Я тяжко боролася. Ви знаєте це, тату. Бог дав мені силу. Тепер моя боротьба скінчилася! Тату, нас, жінок, вважають ніжними і тендітними! Не вірте цьому більше. Ми лякаємось павука, але радо візьмемо у свої обійми чорну потвору, що зветься тлінням. Знайте це, тату. Ваша Луїза весела!

Міллер. Ох, доню! Краще б ти ридала, мені легше було б на тебе дивитись.

Луїза. Як же я перемудрю його, тату! Як я обдурю тирана! Любов хитріша і сміливіша за злобу, той чоловік із нікчемною зіркою на грудях цього не знав... О, вони спритні, доки мають справу тільки з головою, та досить їм зіткнутися з серцем, і лиходії втрачають розум. Він присягою думав ствердити свій обман! Присяга, тату, зв’язує живих, але смерть розтоплює й залізні ланцюги таємниць! Фердінанд пізнає свою Луїзу! Чи не передали б ви цієї записки, тату? Будьте такі ласкаві!

Міллер. Кому, доню моя?

Луїза. Дивне запитання! Безконечність і моє серце разом не можуть умістити єдиної думки про нього... Кому ж мені ще писати?

Міллер (стривожено). Слухай, Луїзо! Я розпечатаю листа!

Луїза. Як хочете, тату... Але ви в ньому нічого не зрозумієте. Літери лежать там, як холодні трупи, і оживають лите для очей кохання.

Міллер (читає). «Тебе зраджено, Фердінанде! Нечувані підступи розірвали спілку наших сердець, але страшна присяга скувала мені уста, а твій батько скрізь порозставляв своїх шпигунів. Проте коли в тебе вистачить мужності, коханий, я знаю третє місце, де не зв’язує жодна присяга і де не дістане жоден шпигун». (Перестає читати і пильно вдивляється в доччине обличчя.)

Луїза. Чого ви так дивитесь на мене? Дочитуйте ж, тату!