Розділ «Фрідріх Шіллер»

13 січня 1782 року в місті Мангеймі силами кращих акторів місцевої театральної групи було поставлено п’єсу ще майже нікому невідомого молодого поета. Вистава мала небувалий успіх за словам очевидця: «глядацький зал був схожий на божевільню, люди закочували очі, стискали кулаки, чутно було хрипкі крики. Незнайомі, ридаючи, кидалися один одному в обійми, жінки, хитаючись у напівнепритомному стані, виходили із залу. Панував загальний безлад, як у хаосі, з туману якого виникає нове творіння».

Що це була за п’єса, яка викликала такі бурхливі пристрасті, такі сильні почуття? Чому вона так схвилювала глядачів? Хто був її автор? Яким він був як людина?

П’єсу написав полковий лікар герцога вюртемберзького Иоганн Кристоф Фрідріх Шіллер, і назва її була «Розбійники». На день прем’єри авторові було трохи більше двадцяти двох років.

Він народився і жив у Німеччині, в одному з її численних герцогств. Шіллер був громадянином роздрібненої на малі і зовсім крихітні держави країни, яка як цілісність взагалі не існувала. Ця територія Європи була відсталою і в політичному, і в економічному відношенні. На ній панували десятки й сотні великих і малих тиранів, які не визнавали над собою жодної влади, ніяких законів. Лише їхня зла чи добра воля визначала долю підданців.

Але, як не дивно, саме в цій занепалій та невільній Німеччині у другій половині XVIII століття творили всупереч усьому її великі поети і філософи Лессінг, Гете, Шіллер, Гельдерлін, Кант, Фіхте, Гегель.

Серед німецьких можновладців герцог Вюртемберга Карл-Євген визначався особливою жорстокістю та розбещеністю. Він намагався розкішшю свого двору суперничати з французьким Версалем і для цього усіма засобами вибивав гроші із своїх невеличких володінь, вдаючись до відвертого, безсоромного грабіжництва. Окрім того, щоб годувати й розважати дві тисячі двірських зухвалих нероб (саме така їхня кількість паразитувала на шиї вюртемберзьких громадян), герцог робив величезні борги. «Вони більші, ніж вартість усього герцогства», — схвильовано писали у петиції до свого володаря змучені непосильним здирництвом підданці.

Юнаки герцогства виховувалися у спеціальній військовій школі (пізніш вона дістала назву «Академія»), перетворюючись на покірних виконавців чужих наказів. Свою армію Карл-Євген посилав не лише проти власного народу, щоб придушити будь-який протест, виключити саму можливість бунту, а й продавав цілими полками іншим державам.

Одним із найогидніших злочинів цього деспота була розправа з талановитим волелюбним письменником Кристіаном Фрідріхом Данієлем Шубартом. Обдарований поет-лірик і музикант, він виступав із статтями в «Німецькій хроніці», викриваючи сваволю німецьких князів, зокрема їх торгівлю солдатами. Карл-Євген підступно заманив Шубарта у Вюртемберг, кинув його у 1776 році у підземну в’язницю, де той провів десять жахливих років.

Брутальність герцога визначила майбутнє і хлопчика Фрідріха Шіллера, затьмарила його ранні роки та юність.

Той, кому судилося стати одним з найуславленіших письменників Німеччини, народився 10 листопада 1759 року в місті Марбах. Иого батько, Каспар Шіллер, походив з селянської родини, мати — Доротея Кодвейс — була дочкою пекаря. Батько майже все своє життя служив у армії і відзначався суворістю вдачі. Він був цирульником і хірургом (що у ті часи було тим самим фахом), брав участь у військових походах, вербував солдатів для герцога, а потім став управителем замкових парків — «зробив кар’єру». Звикнувши до жорстокої паличної дисципліни, беззастережного виконання наказів зверхників, він встановив тверду дисципліну і у власній сім’ї, не гребуючи побоями. Та водночас батько Фрідріха був людиною доволі освіченою. Він зумів прищепити синові інтерес до літератури, охоче читав уголос у вільний від служби час дружині й дітям. Крім того він умів захопливо розповідати про свої численні пригоди, що їх пережив у походах. Від своєї матері — жінки тихої, хворовитої, ласкавої й покірливої — хлопець успадкував душевну тонкість і мрійливість, особливу любов до цікавих незвичайних історій.

Родині Шіллерів жилося кепсько. Іноді доводилось і голодувати: герцог нерегулярно платив своїм солдатам. Батько часто був відсутній, і всі труднощі лягали на материнські плечі.

Коли Фрідріху виповнилося тринадцять років, за наказом герцога його забрали з сім’ї і віддали на навчання у так званий «військовий розсадник», котрий знаходився у замку Солітюд. Тут дітей було ізольовано не лише від родини, а й від усього світу на цілих вісім років. Щоденна сувора муштра, фізичні покарання за найменшу провину, стеження вдень і вночі за кожним кроком вихованця — ось життя, в яке занурився юний Шіллер. Але навіть у таких умовах він знаходив можливість багато читати. В цей час він знайомиться з кращими творами вітчизняної літератури — «Месіадою» Клопштока, «Гецем фон Берліхенгеном» Гете, «Емілією Галотті» Лессінга. Ці та інші твори прилучали його до прегарного світу мистецтва, виховували в ньому волелюбність, любов до рідного краю, ненависть до насильства, несправедливості, гноблення. Драматургічні твори видатного німецького письменника-просвітника Лессінга, а ще більше трагедії Шекспіра справили на юнака якнайсильніше враження. Саме вони привернули його увагу до літератури для театру. Він повірив у великі можливості сцени, що могла б стати трибуною для виголошення його думок і почуттів. Лекції талановитих і гуманних вчителів, професорів Абеля і Шваба, які викладали історію, естетику, логіку, філософію та інші науки, дали Фрідріху дуже багато. Він подовгу розмовляв з ними, позичав у них цікаві для себе книжки.

Коли у герцогській школі було відкрито медичний факультет, Шіллер, котрий до того вивчав юриспруденцію, переходить на нього і захоплюється природничими науками. Він цікавиться психологією, зв’язком між біологічною і духовною природою людини, пише на подібні теми свої перші роботи. Иого глибоко хвилюють філософські вчення часу, в першу чергу ідеї французьких просвітників, зокрема Руссо, предтеч в царині ідей Французької революції. Загнаний у школу-казарму, юнак всупереч усьому вірить у суспільний прогрес, у велику силу розуму і освіти. Він поділяє переконання Ж.-Ж. Руссо про невід’ємні права народу на незалежність і свободу, що їх вкрали у простих людей тирани.

У Вюртембергу майбутній військовий лікар пізнає глибини соціальних та міжлюдських відносин. Власна доля викликає в нього гнів, бунтівні думки, допомагає краще зрозуміти становище тих, хто, як і він, має мовчки підкорятися чужим наказам, терпіти і схилятися перед волею деспота. Ідеї народовладдя, республіканського правління знаходять в душі вихованця герцогської «Академії» живий відгук. Цей худий високий юнак з великим орлиним носом і меланхолійними очима, незграбний у військовому однострої, вічно замислений і замріяний, визначався глибоким і багатогранним розумом вченого-мислителя і чутливістю справжнього поета. Все в його вдачі протестувало проти нав’язаної йому долі, вбогого рабського існування. Розриваючи духовні пута, все в ньому прагнуло творчого і людського самоздійснення. Поезія рвалася з душі.

Перший літературний твір Шіллера був надрукований у 1776 році. Цей ліричний вірш мав назву «Вечір».

За рік з’явилася друком нова поезія — «Завойовник». В ній юний автор шле прокльони тому, хто із зброєю в руках нищить людські життя, принижує людську гідність. Палкі рядки друкуються анонімно, бо вихованці військової академії не мали права писати і видавати свої твори.

Вже перші вірші Шіллера свідчили про його безсумнівний поетичний хист, про вміння з ліричною тонкістю відчувати природу в усьому її багатстві й розмаїтті. В ранніх поезіях звучать прекрасні палкі почуття юнака-ідеаліста, що мріє про свободу і щастя людства. В одному з цих первістків Шіллерової ліри — оді «Пам’ятник розбійнику Моору», — вперше виникає тема, яка стала основою його п’єси «Розбійники».

Все, про що ми досі говорили, вже давно дало відповідь на питання, яким був автор драми, що так схвилювала Мангеймських глядачів 13 січня 1782 року. Ми можемо також до певної міри уявити собі, в яких умовах і за яких обставин зародився задум цієї юнацької п’єси Шіллера, чому на титульній сторінці другого видання «Розбійників» (перше з’явилося без імен автора і видавця) стояв девіз «In tyrannos!» («На тиранів!»), а малюнок, вміщений над ним, зображував лева, що готується до стрибка. Проти тиранів спрямовував свою п’єсу «молодий лев» Шіллер! І це зрозуміли, відчули серцем перші глядачі «Розбійників». Громадяни Німеччини 80-х років XVIII сторіччя почули зі сцени сміливе слово, заклик до боротьби проти жалюгідного животіння й рабства. Порив близької бурі, перші зірниці могутньої революційної грози гриміли й спалахували перед приголомшеними театралами. Щоправда, буржуазна революція не відбулася в Німеччині ані тоді, ані значно пізніш, але до французської революції, яка увійшла в історію під назвою Велика, лишалося тільки вісім років. Тому не випадковим, а закономірним і справедливим було те, що французькі революціонери-руйнівники паризької Бастилії (1789 р.) — цієї цитаделі абсолютизму, втілення монархічної тиранії й сваволі — побачили в особі Фрідріха Шіллера свого однодумця і союзника і зробили його почесним громадянином молодої Французької республіки.

Захоплення, з яким німецькі глядачі й читачі зустріли «Розбійників», незважаючи на те, що, за словами Томаса Манна, в першому сценічному варіанті п’єсу «пограбували, знекровили, вихолостили, викривили, спотворили», це захоплення було викликане передусім республіканізмом автора. Прогресивна молодь, різночинна інтелігенція і до того надихалася ідеями республіканського устрою, мріяла про свободу в найширшому розумінні слова. Та ніхто до Шіллера не висловив цю мрію так полум’яно й сміливо: «Хіба ж мені втиснути своє тіло у корсет, хіба зашнурувати законом волю? Закон примушує плазувати слимаком того, хто мав би орлом літати. Закон не створив ще жодної великої людини, тоді як свобода породжує велетнів і видатні натури. Ці людці забираються у черево тирана, догоджають вередливому його шлункові і задихаються від його вітрів. Ох, коли б то дух Армінія жеврів ще в попелі! Поставте мене на чолі війська з таких хлопців, як я, і Німеччина стане республікою, проти якої Рим і Спарта здаватимуться жіночими монастирями» (І, 2).