Розділ «Підступність і кохання»

Міллер. «Але треба мати велику мужність, щоб пройти темний шлях, якого тобі не освітить ніхто, крім твоєї Луїзи і Бога. Ти повинен весь стати любов’ю і облишити тут усі свої надії, всі свої бурхливі бажання. Тобі нічого не треба брати з собою, крім свого серця. Наважишся — то рушай у дорогу, коли дзвін на кармелітській башті виб’є дванадцяту годину. Побоїшся — тоді викресли слово «сильний», яке визначає твою стать, бо тебе осоромила дівчина». (Кладе записку, довго дивиться скрушним поглядом перед себе, нарешті повертається до Луїзи й каже тихим, здавленим голосом.) Де ж це третє місце, доню?

Луїза. Ви не знаєте його? Справді не знаєте його, тату?.. Дивно! Це місце змальовано так, що Фердінанд його знайде.

Міллер. Гм! Не розумію тебе.

Луїза. Я зараз не можу підібрати для нього якоїсь гарної назви. Не лякайтесь, тату, якщо я назву його неприємним словом. Це місце... О, чому не любов придумувала імена! Вона дала б йому найкраще. Третє місце, любий тату... але дайте мені договорити до кінця... Третє місце — це могила.

Міллер (хитаючись, іде до крісла). О Боже!

Луїза (підходить до нього і підтримує його). Не бійтесь, тату! Страшне тільки саме слово. Відкиньте його, і тоді це — шлюбне ложе, над яким ранок стелить свій золотий килим і весна розсипає різнобарвні гірлянди. Тільки неприкаяний грішник може називати смерть скелетом — це чарівне, гарненьке хлоп’ятко, таке саме квітуче, яким малюють бога кохання, але не таке підступне... Це тихий, послужливий геній, який простягає руку знеможеній мандрівниці душі, щоб їй легше було переступити через безодню часу, який відмикає їй казковий палац вічної краси, привітно киває їй головою і зникає.

Міллер. Що ти надумала, доню?.. Ти хочеш накласти на себе руки?

Луїза. Ви не так кажете, тату. Піти зі світу, де я страждала... Перенестись туди, куди мені так кортить... хіба це гріх?

Міллер. Самогубство — найтяжчий гріх, дитино моя... Єдиний гріх, якого вже не можна спокутувати, бо в ньому поєднуються смерть і злочин.

Луїза (закам’янівши). Жахливо!.. Але ж це буде не так швидко. Я кинуся в річку, тату, і, йдучи на дно, проситиму Всемогутнього, щоб він простив мені.

Міллер. Це однаково, що каяття злодія, який надійно приховав крадене. Доню, доню! Не зневажай Бога в ту хвилину, коли він тобі найбільше потрібен. О, ти вже й так дуже далеко зайшла! Ти перестала молитись, і милосердний Господь відступився від тебе!

Луїза. Хіба кохати — це злочин, тату?

Міллер. Якщо ти любиш Бога, то кохання ніколи не доведе тебе до злочину... Ти прибила мене горем, моя дитино! Так прибила, що, може, я вже й не підведуся до самої могили... Та я не хочу ще й додавати тобі муки. Доню, в мене тільки-но вихопилось одне слово. Я думаю, що тут нікого немає. Ти підслухала мене, та й чого мені критися від тебе? Ти була моїм кумиром! Слухай, Луїзо, якщо ти ще хоч трохи любиш батька... Ти була для мене всім! Тепер ти належиш не тільки сама собі. Втративши тебе, я також усе втрачаю. Глянь, голова моя вже сивіє. До мене потроху наближається той час, коли нам, батькам, стає потрібен той капітал, який ми вклали в серце своїх дітей. Невже ти ошукаєш мене, Луїзо? Невже ти забереш із собою увесь батьків скарб?

Луїза (цілує йому руку, глибоко зворушена). Ні, тату! Я покину світ вашою великою боржницею, але у вічному житті сплачу свій борг з надлишком.

Міллер. Гляди, щоб ти не помилилася в обрахунках, моя дитино! (Дуже поважно й урочисто.) Хто зна, чи ми там зустрінемося... Бач, як ти зблідла! Моя Луїза розуміє й сама, що я не зможу наздогнати її на тому світі, бо я не так поспішаю туди, як вона.

Луїза нажахано кидається йому в обійми.

Він міцно пригортає її до грудей і благально веде далі.

О доню, доню! Пропаща, а може, й утрачена вже доню! Вислухай щире батьківське слово! Я не можу встежити за тобою. Я відберу в тебе ножа, а ти можеш занапастити себе дротиком для плетіння. Я сховаю від тебе отруту, а ти задушишся разком намиста... Луїзо, Луїзо, я тільки ще можу застерегти тебе... Невже ти не боїшся, що твоя зрадлива мрія втече від тебе, коли ти опинишся на страшному мості від часу до вічності? Невже ти наважишся, ставши перед престолом Всевишнього, збрехати: «Заради тебе, Господи, я прийшла сюди», — а тим часом грішними очима шукати свого смертного кумира? А якщо той тлінний кумир твоєї душі, що вже стане таким же хробаком, як і ти, звиваючись у ногах твого судії, тієї непевної миті викриє твою безбожну брехню і покине тебе із зрадженими надіями, щоб ти сама вимолювала у Творця милосердя, яке той нікчемний аби вимолив хоч собі, — що тоді? (Голосніше і наполегливіше.) Що тоді, нещасна? (Пригортає її міцніше, дивиться на неї пильно і проникливо, потім швидко випускає її з обіймів.) Більше я не знаю, що тобі казати. (Піднявши праву руку.) Боже правий! Більше я за цю душу перед тобою не відповідаю. Роби, доню, що хочеш. Принести своєму красеневі жертву, від якої звеселиться нечиста сила і відступиться од тебе ангел-охоронець! Іди! Бери на себе всі гріхи, бери і цей останній, найстрашніший, і, якщо тягар буде й тоді ще залегкий, додай моє прокляття... Ось ніж... Простроми своє серце і (ридаючи, кидається геть) батькове також.

Луїза (схоплюється і доганяє його). Тату, тату! Стривайте! Ніжність приневолює ще жорстокіше, ніж лютість тирана! Що мені робити? Я не витримаю! Що ж мені робити?

Міллер. Якщо поцілунки твого майора печуть дужче, ніж батькові сльози... то вмри!