Розділ «Підступність і кохання»

Леді (бундючна). Прагнув би задля своєї протеже чи задля заступниці?

Луїза. Це для мене занадто мудро, ласкава пані!

Леді. У неї більше лукавства, ніж можна чекати від такого одвертого обличчя! Вас звуть Луїза? А скільки вам років, дозвольте запитати?

Луїза. Минуло шістнадцять.

Леді (швидко підводиться). Усе ясно! Шістнадцять років! Перший голос пристрасті! Перший срібний звук, що освячує ніким ще не торкані клавікорди... Що може бути спокусливіше? Сідай, я на тебе не маю зла, люба дівчино... І він теж кохає вперше... Не дивно, що перші промені тієї ясної вранішньої зорі знайшли одне одного. (Дуже привітно, беручи її за руку.) Добре, я подбаю про твоє щастя, люба. А решта все — тільки солодкі мрії, які швидко минають. (Поплескавши Луїзу по щоці.) Моя Софі виходить заміж. Ти заступиш її місце... Шістнадцять років! Цей вік недовго триває...

Луїза (цілує їй шанобливо руку). Дякую за ласку, міледі, але я змушена відмовитись.

Леді (обурено відсахується). Ото яка вельможна дама!.. Звичайно дівчата вашого стану вважають за щастя, коли влаштовуються на службу в панів. На що ви сподіваєтесь, дорога моя? Чи ваші пальці надто ніжні для роботи? Чи ви тому такі вперті, що маєте гарненьке личко?

Луїза. Моє личко, ласкава пані, не від мене, як і моє походження.

Леді. Чи, може, ви гадаєте, що завжди будете молодою? Бідолахо, хто тобі навіяв таку думку? Хоч би хто він був... він посміявся і з тебе, і з себе. На цих щоках недовго цвістимуть рум’янці. Те, що тобі в дзеркалі здається тривким і вічним, — лише тонкий шар сухозлотиці, який рано чи пізно пристане до рук твого кавалера. Що ж ми тоді робитимемо?

Луїза. Жалітимем кавалера, міледі, який тільки тому купив діамант, що йому здалося, ніби він у золотій оправі.

Леді (удає, ніби не почула цих слів). Дівчина вашого віку завжди має одночасно двоє дзеркал — справжнє і того, хто до неї залицяється. Приємні лестощі другого злагіднюють сувору відвертість першого. Одне показує на бридкі сліди віспи. «То зовсім не віспа, — каже друге, — а ямки грацій». А ви, любі діти, вірите першому лише тоді, коли воно промовляє те саме, що й друге, кидаєтесь від одного до другого доти, доки, врешті, свідчення обох не переплутаються у вас у голові... Чого ви так дивитесь на мене?

Луїза. Даруйте, пані! Але мені стало шкода вашого чудового, яскравого рубіна, який, мабуть, не знає, що його власниця так гостро виступає проти суєтності.

Леді (червоніючи). Не відкручуйтесь, пустухо! Якби ви не сподівалися на свою вроду, то нізащо не відмовилися б від місця, де ви тільки й могли б навчитися добрих манер і позбутися своїх міщанських забобонів?

Луїза. І своєї міщанської невинності, міледі?

Леді. Які дурниці! Навіть найбільший джиґун не насмілиться запідозрити нас у чомусь ганебному, якщо ми самі не дамо приводу для цього. Покажіть, яка ви є! Поводьтеся чесно, з гідністю, і я певна, що ваша юність витримає всі спокуси.

Луїза. Дозвольте мені, ласкава пані, взяти це під сумнів. Палаци деяких дам часто бувають місцем дуже нескромних розваг. Де візьметься в дочки бідного скрипаля така мужність, щоб кинутись у вогнище чуми і не злякатись, що зачепить і її? Хто повірить, що леді Мілфорд вічно тримає в себе скорпіона, який жалить її сумління, що вона платить гроші за таку розкіш — кожної миті червоніти з сорому?.. Я з вами відверта, ласкава пані... Чи приємно вам буде бачити мене, коли ви поспішатимете на забаву? Чи не буде для вас нестерпною моя присутність, коли ви повернетесь додому?.. О ні, краще хай нас роз’єднають цілі країни, хай між нами потечуть моря!.. Будьте передбачливі, міледі! Можуть настати години протверезіння, хвилини виснаження, змії каяття заворушаться у ваших грудях, і тоді яка буде мука для вас читати на обличчі своєї служниці радісний спокій, що ним невинність винагороджує чисте серце! (Трохи відступає.) Ще раз, ласкава пані, дуже прошу мені пробачити!

Леді (вельми схвильована ходить по кімнаті). Жахливо, що вона це каже мені! А ще жахливіше, що це правда! (Підходить до Луїзи і пильно дивиться їй у вічі.) Дівчино, ти мене не перехитруєш! Загальних міркувань не висловлюють так палко. За твоїми повчаннями ховається особистий інтерес, і через те служба саме в мене здається тобі особливо неприємною, через те у твоїх словах стільки запалу... І я повинна з’ясувати (погрозливо), що то за інтерес.

Луїза (стримано, з гідністю). Ну й що ви з’ясуєте? А коли ваш зневажливий удар п’ятою збудить ображеного хробака, якому Творець дав для захисту від кривди ще й жало?.. Я не боюся вашої помсти, міледі! Бідолашній грішниці, яка стоїть перед ганебною колодою, байдуже, хоч би й увесь світ загинув. Нещастя моє таке велике, що навіть моя відвертість не може його збільшити. (Після паузи, дуже суворо.) Ви бажаєте підняти мене з пороху, де мені судилося бути за моїм походженням. Я не хочу доскіпуватись, чим я заслужила цю дивну ласку. Хочу тільки запитати, що спонукало міледі вважати мене за дурне дівчисько, яке соромиться свого походження? Що дало вам право дбати про моє щастя, ще не знаючи, чи схочу я прийняти його з ваших рук?.. Я навіки відмовилась од думки про земні радощі. Я змирилася з тим, що моє щастя було таке нетривале. Навіщо ж ви знову нагадуєте мені про нього? Коли сам Господь ховає свій променистий вид від погляду тих, кого створив, щоб і найстарший серафим не жахнувся й не збляк перед ним, то чому люди хочуть бути такими жорстоко-милосердними? Чому це, міледі, вашому хваленому щастю так потрібно, щоб горе заздрило йому й захоплювалось ним? Чи вашій насолоді необхідна оправа з розпачу? О, то краще я буду сліпою, це примирить мене з жорстокою долею. Комашина почуває себе в краплині води такою щасливою, немовби то царство небесне, але вона радіє й тішиться лише доти, поки їй не розкажуть про океан, де плавають кораблі й кити! А ви ж хочете, щоб я була щасливою? (Після паузи раптом підходить до леді й несподівано запитує її.) А ви щасливі, міледі? (Та швидко і схвильовано відступає од неї, Луїза йде за нею і прикладає руку їй до грудей.) Чи й це серце таке саме безтурботне, як звичайно в людей вашого стану? І коли б ми зараз могли помінятися з вами — серце на серце і доля на долю... і коли б я по-дитячому невинно... і коли б я звернулась до вашої совісті... коли б я запитала вас, як матір... то чи порадили б ви мені помінятись?

Леді (дуже схвильована, кидається на софу). Нечувано! Незбагненно! Ні, дівчино, ні! Ця велич у тебе не від природи і не від батька, бо в ній надто багато молодечого запалу. Не заперечуй. Я відчуваю в ній іншого вчителя.

Луїза (пильно і проникливе дивлячись їй у вічі). Я дивуюся, міледі, що ви аж тепер згадали про цього вчителя, хоч у вас раніше було готове для мене місце.