Розділ «Підступність і кохання»

Гофмаршал. О слава тобі, Господи! Він починає жартувати!

Фердінанд. Ні, я не зачеплю його! Терпимо ж ми гусінь, можна і його стерпіти. Зустрівши такого, хіба що знижеш плечима і, може, подивуєшся, що небо так мудро господарює, годує свої створіння котрі цвітом, а котрі й гноєм, крукові дає поживу біля шибениці, а придворному в багнюці біля трону. Подивуєшся нарешті і з того, що провидіння таке передбачливе — серед людей, які мають душу, утримує гадюк і тарантулів, щоб було кому лити отруту. Але (знову вибухає гнівом) нехай тільки шкідлива комаха підповзе до моєї квітки, то я з неї (хапає гофмаршала і люто трясе) дух витрушу, я її розчавлю.

Гофмаршал (тихенько зітхає). О Боже мій! Як від нього втекти? За сто миль звідси, хоч і в Бісетр[168] під Парижем, аби тільки якнайдалі від нього!

Фердінанд. Мерзотнику! А якщо ти її вже збезчестив? Мерзотнику! Якщо ти втішався там, де я молився? (Ще лютіше.) Якщо ти задовольняв свою хтивість там, де я почував себе богом? (Раптом замовкає, потім загрозливо.) Тоді краще, мерзотнику, тікай до пекла, бо в раю не сховаєшся від мого гніву! До чого в тебе дійшло з цією дівчиною? Признавайся!

Гофмаршал. Відпустіть мене! Я все скажу.

Фердінанд. О! Мабуть, кохатися з цією дівчиною принадніше, ніж витати в небесних мріях з іншими... То, виходить, вона просто розпусниця, виходить, вона вдаваною величчю душі прикриває свою ницість, а уявною чеснотою — хтивість. (Приставляючи гофмаршалові пістолета до серця.) До чого в тебе дійшло з нею? Признавайся, а то стрілятиму!

Гофмаршал. Мені нема в чому... нема в чому признаватися. Постривайте хоч хвилинку! Вас обдурено!

Фердінанд. І ти мені ще й нагадуєш про це, лиходію? До чого в тебе дійшло з нею? Признавайся, або тобі кінець!

Гофмаршал. Mon Dieu! Боже мій! Я ж кажу... Та вислухайте ж... батько... рідний батько...

Фердінанд (не тямлячи себе). Продав тобі свою дочку? І до чого в тебе дійшло з нею? Признавайся, або я тебе вб’ю!

Гофмаршал. Ви в нестямі. Ви нічого не чуєте. Я ніколи її не бачив. Я з нею не знайомий. Я нічого про неї не знаю.

Фердінанд (відступаючи). Ти ніколи її не бачив? Ти з нею не знайомий? Ти нічого про неї не знаєш? Луїза Міллер через тебе загинула, а ти одним духом тричі зрікся її? Геть, негіднику. (Б’є його пістолетом і випихає з кімнати.) Для таких, як ти, ще не винайдено пороху!

Ява четверта

Фердінанд (після довгої паузи, під час якої на обличчі в нього проступає страшна думка). Загинув! Так, нещасна! Я загинув. І ти теж. Так, присягаюся Богом! Якщо я загинув, загинула й ти... О Всесвітній Судія! Не вимагай її в мене! Ця дівчина моя. Я поступився тобі всім світом за неї, відмовився од усього твого чудового створіння. Залиши мені цю дівчину! Всесвітній Судія, мільйони душ волають до тебе, щоб ти звернув на них свій милосердний погляд... мені ж дозволь діяти самому, Всесвітній Судія! (Урозпачі, ламаючи руки.) Невже всемогутній Творець, у якого є все, поскупиться на одну душу, та ще й найгіршу з усього створеного? Ця дівчина моя! Я був колись їй богом, тепер стану дияволом! (Жахливим поглядом втуплюється перед собою.) Цілу вічність бути, сплівшись тілами, з нею на пекельному колесі... очі в очі, волосся в обох стоїть сторч... наш глухий стогін зливається в одне... і я все шепчу їй ласкаві слова, все нагадую її присягання... Боже! Боже! Жахливий шлюб — але вічний! (Поривається йти.)

Входить президент.

Ява п’ята

Президент і Фердінанд.

Фердінанд (відступаючи). О! Батьку!..

Президент. Дуже добре, що ми зустрілися з тобою, сину! Я прийшов сповістити щось приємне, любий сину, щось цілком для тебе несподіване. Може, сядемо?

Фердінанд (довгий час пильно дивиться на нього). Тату! (Дедалі дужче хвилюючись, підходить до нього і бере його за руку.) Тату! (Цілує йому руку і падає перед ним навколішки.) О тату!