Розділ «Підступність і кохання»

Фердінанд (з перекривленим обличчям, кусаючи нижню губу). Ти зрікаєшся їх?

Луїза. Ні! Глянь на мене, любий Вальтер. Не скрегочи так зубами. Іди! Твоя мужність згасає — хай же я своїм прикладом надихну тебе. Я хочу показати тобі, що здатна стати героїнею: я поверну батькові втікача-сина, відмовлюсь від зв’язку, який похитнув би підвалини суспільства і зруйнував би одвічний лад. Я злочинниця, бо плекала у своєму серці зухвалі, безглузді бажання. Моє нещастя буде мені карою, тож лиши хоч приємну, втішну оману, що це моя жертва. Невже ти позбавиш мене цієї насолоди?

Фердінанд неуважно, в нестямі бере скрипку і пробує на ній заграти.

Раптом рве струни, розбиває інструмент об підлогу і вибухає реготом.

Луїза. Вальтер! Боже праведний! Що з тобою? Опануй себе! Нам треба бути мужніми, бо це хвилина розлуки. В тебе добре серце, любий Вальтер. Я знаю його. Твоє кохання живлюще, як саме життя, і безмежне, як сама безконечність. Подаруй його шляхетній, достойнішій за мене, і вона не заздритиме найщасливішим жінкам у світі. (Стримуючи сльози.) Ми не повинні більше бачитись... Марнославна, обдурена дівчина виплаче своє горе на самоті, її сльози нікого не засмутять. Безрадісне і мертве моє майбутнє... А проте іноді я вдихатиму пахощі зів’ялих квіток минулого. (Відвернувшись, подає йому тремтячу руку.) Прощайте, пане фон Вальтер!

Фердінанд (отямившись від приголомшення). Я залишаю батьківщину, Луїзо! Ти й справді не поїдеш зі мною?

Луїза (сідає в глибині кімнати і затуляє обличчя руками). Обов’язок наказує мені залишитись і терпіти.

Фердінанд. Ти брешеш, гадюко! Тебе тримає тут щось інше!

Луїза (з глибокою душевною мукою). Думайте, як хочете... Може, так вам буде легше...

Фердінанд. Холодні міркування про обов’язок у відповідь на палку любов! І ти хочеш обдурити мене цією казкою?.. Тебе тримає тут інший коханець. Ну, то горе тобі і йому, якщо підтвердиться моя підозра! (Швидко виходить.)

Ява п’ята

Луїза сама. Якийсь час вона мовчки, нерухомо сидить у кріслі, нарешті підводиться й ступає кілька кроків, боязко озираючись навколо.

Луїза. Чого так довго немає батька й матері?.. Тато обіцяв за кілька хвилин повернутись, а вже минуло аж п’ять жахливих годин... Чи не сталося якоїсь біди?.. Що зі мною?.. Чого мені так важко дихати?

До кімнати входить Вурм і зупиняється вглибині; вона нічого не помічає.

Ні, мені тільки так здається... Це з хвилювання я бачу такі моторошні видива... Якщо вже душу заполонив страх, то очам у кожному кутку ввижаються примари. 

Ява шоста

Луїза і секретар Вурм.

Вурм (підходить ближче). Добривечір, панночко!

Луїза. Боже! Хто це? (Обернувшись, помічає секретаря і перелякано відступає.) О горе! Горе! Моє тривожне передчуття вже збувається. (До секретаря, з поглядом, сповненим зневаги.) Може, ви шукаєте президента? Його вже немає тут.

Вурм. Ні, панночко, я шукаю вас!