Розділ «Підступність і кохання»

Гофмаршал (вигукує, оглядаючись). Ах, mon Dieu! Ви ж мене знаєте!

Ява третя

Президент і Вурм.

Вурм. Скрипаля та його дружину щасливо й без галасу заарештовано. Чи не бажаєте, ваша вельможність, прочитати тепер листа?

Президент (прочитавши). Чудово! Чудово, секретарю! І гофмаршал клюнув! Від такої отрути і найкраще здоров’я переведеться на гнійну проказу. Ну, мерщій з пропозиціями до батька, а потім візьмемось до дочки!

Розходяться в різні боки.

Ява четверта

Кімната в домі Міллера.

Луїза і Фердінанд.

Луїза. Не говори мені нічого, прошу тебе! Я не вірю вже в щасливі дні. Усі мої надії розвіялися.

Фердінанд. А мої зросли! Мій батько розлючений. Він використає проти нас усю свою зброю, остаточно уб’є в мені синівські почуття. Синівського обов’язку я вже не відчуваю. Гнів і розпач вирвуть у мене чорну таємницю убивства, яке він учинив. Син віддасть батька до рук катові. Це найстрашніше... А найстрашніше потрібне було, щоб моє кохання зважилось на відчайдушний стрибок... Слухай, Луїзо! Думка, велика й смілива, як моя пристрасть, нуртує в моїй душі... Ти, Луїзо, я і наше кохання! Хіба не замкнено в цьому колі все небо? Чи тобі потрібне щось четверте?

Луїза. Замовкни! Годі! Я блідну від того, що ти хочеш сказати.

Фердінанд. Нам з тобою нічого більше не треба від світу, то навіщо ж випрохувати його схвалення? Навіщо ризикувати там, де ми нічого не виграємо, а можемо все втратити? Хіба твої очі не сяятимуть так само ніжно, коли погляд їхній відбиватиметься не в Рейні, а в Ельбі чи то в Балтійському морі? Моя вітчизна там, де любить мене Луїза. Сліди твоїх ніг у дикій піщаній пустелі мені дорожчі за величний стародавній собор на батьківщині. Нащо нам міська пишнота? Де б ми не були, Луїзо, сонце сходитиме й заходитиме, — а це таке видовище, перед яким блідне найсміливіша уява митця. Хоч ми не матимем храму, де можна було б помолитися Богові, зате ж ніч огорне нас натхненним мерехтінням, мінливий місяць закликатиме нас покаятись, зірки на священній небесній бані молитимуться разом з нами! Хіба нам можуть набриднути розмови про наше кохання? Про саму лише усмішку моєї Луїзи можна говорити цілі століття, а поки я досліджу, що викликало ці її сльози, закінчиться й сон мого життя.

Луїза. А хіба в тебе нема інших обов’язків, крім кохання?

Фердінанд (обнімає її). Твій спокій — найсвятіший з них!

Луїза (дуже поважно). Тоді замовкни й залиш мене. У мене старий батько, йому скоро шістдесят років, усе його добро — єдина дочка, та, що стоїть перед тобою, і його не мине президентова помста.

Фердінанд (перебиває її). Він поїде з нами. Не заперечуй, кохана. Я продам свої коштовності, позичу ще грошей на батькове ім’я. Розбійника не гріх пограбувати, — хіба його скарби не кривавиця вітчизни? Рівно о першій годині ночі сюди під’їде екіпаж. Ви швидко сядете в нього, і ми втечемо.

Луїза. А навздогін нам — прокляття твого батька? Необачний! Навіть прокляття вбивці має силу, його вислухує небесний Суддя, хай воно мовлене і злодієм на тортурах. А нас, утікачів, воно переслідуватиме нещадно, як примара, од моря до моря!.. Ні, коханий! Якщо я тільки злочином можу втримати Фердінанда, то в мене ще вистачить сили тебе втратити.

Фердінанд (стоїть нерухомо, похмуро шепоче). Справді?

Луїза. Втратити!.. О, яка безмежно страшна ця думка! Така страшна, що може зламати безсмертний дух і погасити яскраві рум’янці радощів на щоках... Фердінанде! Тебе втратити? Але ж утрачають лише те, чим володіли, а твоє серце належить твоєму станові. Мої прагнення були блюзнірством, і я з жахом зрікаюся їх.