Розділ «Підступність і кохання»

Міллерова дружина. Ет, казна-що! Звідки ти знаєш?

Міллер. Звідки знаю? Он звідки! Під дверима в нас з’явився посланець міністра і питає скрипаля!

Луїза. Це смерть моя!

Міллер. І ти також зі своїми безневинними очима! (Злісно сміється.) Правду кажуть — у кого народилася вродлива дочка, то не інакше, як сам чорт рук доклав... Тепер усе ясно.

Міллерова дружина. Звідки ж ти знаєш, що йдеться про Луїзу? Може, тебе рекомендували князеві? Може, він тебе візьме в оркестр?

Міллер (хапає палицю). А бодай на тебе сірчаний дощ содомський!.. В оркестр... Так, в оркестр, де ти, звіднице, заверещиш дискантом, а мій посинілий зад буде за контрабас! (Падає на стілець.) Царю небесний!..

Луїза (сідає, бліда як смерть). Мамо! Тату! Чому мені раптом стало так страшно?

Міллер (схоплюється зі стільця). Хай тільки той писака потрапить мені колись до рук! Хай-но я спопаду його!.. На цьому чи на тому світі... Я витрушу з нього душу, спишу на його шкурі всі десять заповідей, всі сім прохань із «Отченаша», всі книги Мойсея та інших пророків так, що синці не загояться і до Страшного суду.

Міллерова дружина. Авжеж! Лайся, галасуй! Цим уже лиха не відвернеш! Господи, світе, допоможи нам! Що тепер робити? До кого звернутися? З чого починати? Та кажи ж, Міллере! (Бігає, голосячи, по кімнаті.)

Міллер. Я зараз же біжу до міністра! Розпочну перший, сам йому все розповім!.. Ти довідалась про це раніше від мене. Могла б мені бодай натякнути. Дівчину тоді ще можна було б напоумити. Ще був час... Та де там! Тобі все хотілося якогось зиску, щось собі вихитрувати! Ти ще й дров у вогонь підкидала! От тепер і маєш зиск, клята звіднице! Накуховарила, то їж! А я візьму дочку, і гайда з нею за кордон! 

Ява п’ята

Ті, що й були, Фердінанд фон Вальтер прожогом убігає до кімнати, зляканий і задиханий.

Фердінанд. Мій батько був тут?

Луїза (злякано схоплюється). Його батько! Всемогутній Боже!

Міллерова дружина (сплескує руками). Президент! Ми загинули!

Міллер (зліснорегоче). Хвалити Бога! Хвалити Бога! Дочекалися честі!

Фердінанд (підбігає до Луїзи й міцно її обнімає). Ти моя, нас не розлучать ані небо, ані пекло!

Луїза. Я загину. Кажи далі. Ти вимовив страшне ім’я... Твій батько?

Фердінанд. Нічого! Нічого! Все минулось. Адже ти знову зі мною. Адже я знову з тобою. О, дай мені передихнути біля твого серця! То була страшна година!

Луїза. Яка? Ти вбиваєш мене!