Розділ «Підступність і кохання»

Фердінанд. Ви називаєте себе британкою! Даруйте мені, я не можу повірити, що ви британка! Вільна дочка найвільнішого у світі народу[160], занадто гордого, щоб вихваляти чужу доброчесність, не піде в найми до чужої розпусти!.. Не може бути, щоб ви були британкою. Або ж серце цієї британки настільки ж дрібне, наскільки шляхетна й смілива та кров, що тече в жилах Британії!

Леді. Ви скінчили?

Фердінанд. Мені можуть відповісти, що це жіноча пиха, пристрасть, темперамент, нахил до розваг! Часто траплялося, що доброчесність переживала честь! Не раз жінки, які йшли шляхом найбільшої ганьби, згодом своїми благородними вчинками мирили з собою світ і підносили своє огидне ремесло, використовуючи його для добра іншим. Але звідки ж цей жахливий гніт у країні, якого досі ніколи не було?.. Це все робилось задля того, щоб прибрати до рук князівство. Я скінчив.

Леді (лагідно і велично). Це вперше, Вальтере, до мене насмілились звернутися з такими словами, і ви єдина людина, якій я на них відповім... Ви відкидаєте мою руку, і за це я ціную вас. Ви ганьбите моє серце, і я прощаю вам. Проте я не вірю, що ви справді так думаєте. Той, хто насмілюється так ображати жінку, для якої досить однієї ночі, щоб знищити його вщент, той мусить або відчувати велику душу цієї жінки, або... бути божевільним... Ви перекладаєте на мене вину за спустошення країни, — хай простить вам це всемогутній Бог, що колись і вас, і мене, і князя поставить віч-на-віч. Але ви образили в мені англійку, і на такі докори моя вітчизна повинна дати відповідь!

Фердінанд (спирається на свою шпагу). Я прагну почути її.

Леді. Отже, вислухайте те, чого я, крім вас, ще нікому не довіряла! Я не авантюристка, Вальтере, за яку ви мене маєте! Я могла б похвалитися перед вами своїм походженням, бо в мені тече княжа кров. Я з роду нещасного Томаса Норфолка[161], який пожертвував собою заради Марії Шотландської. Мого батька, першого королівського скарбника, звинуваченого в злочинних зв’язках з Францією, за присудом парламенту проклято і страчено. Усі наші маєтки дісталися державі. Нас самих вигнали з країни. Моя мати померла в день страти. Я, чотирнадцятирічна дівчина, втекла до Німеччини з нянькою, взявши з собою скриньку з коштовностями й оцей фамільний хрест. Востаннє благословивши мене, мати перед смертю повісила його мені на шию!

Фердінанд, замислившись, дивиться на леді вже не так суворо.

(Вона розповідає далі, все більше хвилюючись.)

Хвора, беззахисна, без імені й без коштів чужинка, сирота, приїхала я до Гамбурга. Я нічого не вміла, лише трохи розмовляла по-французькому, трохи плела і грала на клавесині. Проте я звикла їсти з золота й срібла, спати під шовковими ковдрами, бачити, як десятеро слуг поспішають виконати моє найменше бажання, вислухувати компліменти знатних осіб вашої статі. Шість років минуло в сльозах. Була продана остання коштовна брошка. Нянька померла. І тоді доля привела вашого князя до Гамбурга. Я саме гуляла берегом Ельби, дивилася на річку й саме почала думати про те, що глибше — вода чи мої страждання... Князь побачив мене, пішов назирці за мною, вистежив, де я живу, впав мені до ніг і заприсягнувся, що він мене кохає. (Замовкає з хвилювання, потім веде далі з сльозами в голосі.) Усі картини щасливого дитинства знову постали переді мною в привабливому сяйві... Безпросвітне майбутнє здалося чорним, як могила... Серце жагуче запрагло іншого серця... і я схилилась йому на груди (одбігаючи від Фердінанда). Тепер проклинайте мене!

Фердінанд (дуже зворушений, поспішає за нею і затримує її). Міледі! О Боже! Що я чую? Що я наробив? З жахом дивлюсь я на свій вчинок. Ви вже не зможете мені пробачити!

Леді (вертається, намагаючись опанувати себе). Слухайте далі. Хоч князь і скористався моєю беззахисністю і юністю, в мені озвалася кров Норфолків: «Ти, вроджена княгиня, Еміліє, стала коханкою?..» Гордість і доля боролися в моєму серці, коли князь привіз мене сюди, і враз перед моїми очима постало моторошне видовище!.. Хтивість можновладців цього світу — невситима гієна, яка жадає все нових і нових жертв. У цій країні вона шаленіла вже давно, розлучала наречених, розривала навіть священні подружні зв’язки, підточувала тихе родинне щастя, віддавала на поталу згубній чумі юне, недосвідчене серце. І учениці, конаючи в муках, з піною на устах проклинали імена своїх учителів... Я стала поміж ягням і тигром, у хвилину пристрасті домоглася в князя присяги, й оті жахливі жертви припинились.

Фердінанд (дуже збентежений, ходить по залі). Ні слова більше, міледі! Досить!

Леді. За цією сумною порою почалася ще сумніша. Двір і сераль кишіли тоді покидьками з Італії. Легковажні парижанки загравали зі страшним володарем, а народ спливав кров’ю від їхніх примх... Ті жінки дочекалися свого кінця! Вони в мене на очах зійшли нінащо, бо я вміла кокетуванням досягти куди більшого, ніж усі вони. Я перебрала кермо влади від тирана, який розімлів у моїх обіймах. Твоя вітчизна, Вальтере, вперше відчула на собі людську руку і довірливо схилилася на мої груди! (Замовкає і ніжно дивиться на нього.) І от тепер єдиний чоловік, на думку якого я зважаю, змушує мене вихвалятися і спалювати мою скромну доброчесність на вогнищі самозамилування! Вальтере, я відмикала в’язниці, шматувала смертні вироки і часто скорочувала жах вічної каторги. На невигойні рани я намагалась пролити цілющий бальзам, я стирала на порох могутніх беззаконників, сльозою коханки не раз рятувала програну справу невинного. Ох, юначе, яка то була для мене втіха! З якою гордістю моє серце відкидало скарги моєї князівської крові!.. І от прийшла людина, єдина, яка могла б мене за все винагородити, людина, яку моя нещаслива доля, може, й послала мені в нагороду за колишні страждання, людина, яку я, охоплена пекучою тугою, вже пригортала в мріях...

Фердінанд (перебиває її, глибоко вражений). Це занадто! Занадто! Це суперечить нашій умові, міледі. Ви мали виправдатись переді мною, а натомість робите мене злочинцем. Пожалійте... благаю вас... пожалійте моє серце, яке шматують сором і палке каяття...

Леді (бере його за руку). Тепер або ніколи! Довго й героїчно я трималась... але ти мусиш нарешті відчути тягар цих сліз. (Ніжно.) Слухай, Вальтере! Невже й тепер, коли нещасну жінку, охоплену жагучим, непереборним коханням, нестримно вабить пригорнутися до тебе... Вальтере!.. Невже й тепер ти кинеш холодне слово «честь»?.. Або ця нещасна жінка, пригнічена усвідомленням своєї ганьби... відчувши огиду до пороку, героїчно піднісшись на голос чесноти, отак... кинеться в твої обійми (обіймає його, говорить благальне й урочисто), і ти її врятуєш, повернеш до Бога, або (одвертаючи від нього обличчя, глухим, тремтячим голосом) їй доведеться забути твій образ і, на поклик безмежного розпачу, знову покірно кинутися в іще брудніше болото пороку...

Фердінанд (випручується з її обіймів, дуже збентежений). Ні, присягаюся всемогутнім Богом! Я не можу цього витримати... Міледі, я мушу... небо і земля вимагають од мене цього... Я мушу признатися, міледі!

Леді (відступаючи од нього). Не тепер! Не тепер, ради всього святого... Не цієї страшної миті, коли моє пошматоване серце кривавиться тисячею ран... Чи то буде смерть, чи життя... я не можу... не хочу цього слухати!

Фердінанд. Ні, ні, ласкава пані! Ви повинні мене вислухати. Те, що я вам зараз скажу, зменшить мою провину, це буде палке прохання вибачити мені. Я помилився щодо вас, міледі. Я сподівався... я бажав знайти вас гідною моєї зневаги. Я прийшов сюди, твердо вирішивши образити вас і заслужити вашу ненависть. Для нас обох було б щастям, якби мій намір здійснився! (Якусь мить мовчить, а потім каже тихо і несміливо.) Я кохаю, міледі... кохаю просту дівчину з міщан... Луїзу Міллер, дочку музиканта.

Леді блідне й відвертається од нього; він веде далі жвавіше.

Я знаю, на що йду, та коли навіть розважність примусить замовкнути пристрасть, то тим голосніше озветься обов’язок. Винен я. Я перший порушив золотий сон її невинності, я заколисав її серце сміливими надіями і позрадницькому лишив його на поталу бурхливій пристрасті... Ви нагадаєте мені про моє становище, про моє походження, про погляди мого батька... Але я кохаю. Моя надія тим більша, чим глибша прірва між природою й умовностями. З одного боку — мої наміри, з другого — упередження! Побачимо, що переможе — забобони чи людяність.