Розділ «Підступність і кохання»

Камердинер (моторошно сміється). Господи! Ні, самі добровольці! Правда, кілька сміливих хлопців вийшли з лав і запитали полковника, почому князь продає пару людей? Але наш найласкавіший володар наказав вивести всі полки на площу і розстріляти отих базік. Ми чули, як бабахнули з рушниць, бачили, як бризнув мозок на брук, і все військо закричало: «Ура! До Америки!»

Леді (жахнувшись, падає на софу). Боже! Боже! А я нічого не чула. Нічого не помітила!

Камердинер. Так, ласкава пані... А нащо ж вас запрошено поїхати з нашим володарем на ведмежі лови саме тоді, коли давали наказ виступати! А подивитися було на що! Гучні барабани сповістили, що вже час вирушати, і сироти, ридаючи, кинулися за живим батьком, знетямлена мати побігла, щоб кинути на багнети своє немовля, солдати шаблями відганяли нареченого від нареченої, а ми, сивобороді, стояли в розпачі і шпурляли вслід хлопцям свої костури, туди, в Новий світ... Барабани гримотіли, щоб Всевидющий не чув, як ми молились...

Леді (підводиться, глибоко зворушена). Геть ці самоцвіти! Вони пекельним полум’ям печуть мені серце! (Лагідніше до камердинера.) Заспокойся, старий бідолахо! Вони повернуться. Вони ще побачать свою батьківщину.

Камердинер (з глибокою тугою). Так, побачать! Господь Бог усе знає! Ще коло міської брами вони оберталися й кричали: «Хай береже вас Бог, жінки й діти! Хай живе наш батько князь! Ми зустрінемось на Страшному суді!»

Леді (схвильовано ходить по кімнаті). Жахливо! Неймовірно! А мене запевняли, що я осушила всі сльози в цій країні... Страшно, страшно розкриваються мені очі... Іди... скажи своєму господареві... я подякую йому особисто! (Камердинер хоче йти, вона кидає йому свого гаманця в капелюх.) А це візьми за те, що ти сказав мені правду.

Камердинер (зневажливо кидає гаманець на стіл). Покладіть його до того, що вже нажили! (Виходить.)

Леді (вражено дивиться йому вслід). Софі, дожени його й спитай, як його звуть! Треба повернути його синів!

Софі виходить. Леді походжає в задумі. Пауза.

(До Софі, яка повертається.)

Здається, я недавно чула, що згоріло одне прикордонне місто і близько чотирьохсот родин пішло з торбами? (Дзвонить.)

Софі. Як ви згадали про це? Справді, так воно й було, і більшість тих сердег потрапили в рабську залежність від своїх кредиторів або гинуть у князівських срібних копальнях.

Слуга (входить). Що накажете, міледі?

Леді (дає йому коштовності). Зараз же віднеси це до державної скарбниці! Наказую зараз же обернути ці коштовності в гроші і поділити їх між тими чотирмастами, що потерпіли від пожежі!

Софі. Що ви робите, міледі? Князь може дуже розгніватись на вас!

Леді (з гідністю). То я маю носити у своїх косах прокляття його країни, чи як? (Дає знак слузі, той виходить.) Чи, може, ти хочеш, щоб я зломилась під жахливим тягарем людських сліз?.. Іди, Софі... Краще мати фальшиві оздоби в зачісці, а в серці — певність, що я добре вчинила.

Софі. Але такі діаманти!.. Хіба ви не могли вибрати гірших? Ні, справді, міледі, цього вам не можна пробачити!

Леді. Дурне дівчисько! Зате настане мить, коли мені припаде більше діамантів і перлів, ніж десять королів носять їх у своїх діадемах, і вони будуть кращі...

Слуга (вертається). Майор фон Вальтер!

Софі (підбігає до леді). Боже! Ви зблідли...