Розділ «Підступність і кохання»

Софі. Цього, міледі, я вже од вас ніяк не сподівалася почути!

Леді. А чому, Софі? Хіба з того, як невміло, по-дитячому ми тримаємо в руках скіпетр, не видно, що нам не судилося мати волі? Хіба ти не помічала, що ці примхи й пустощі, ці шалені розваги тільки приглушують ще бурхливіші бажання в моїх грудях?

Софі (вражено відступаючи). Міледі!

Леді (жвавіше). Задовольни їх! Дай мені того, про кого я зараз думаю... на кого молюсь. Або я умру, Софі, або матиму його. (Мліючи.) Хай я почую з його уст, що сльози кохання сяють у наших очах яскравіше, ніж діаманти в нашому волоссі, (палко) і я кину князеві під ноги його серце, його володіння й утечу з цим чоловіком, утечу в найдальшу пустелю світу...

Софі (дивиться на неї перелякано). Господи! Що таке? Що з вами, міледі?

Леді (стурбовано). Ти зблідла? Може, я забагато сказала?.. О, то нехай же моє довір’я зв’яже твої уста... Слухай далі... вислухай усе...

Софі (озирається, злякано). Я боюсь, міледі, я боюсь... мені не слід більше нічого слухати!

Леді. Одруження з майором... І ти, і всі помиляєтесь, вважаючи, що це двірські підступи. Не червоній, Софі, не соромся за мене... Це вчинило моє кохання!

Софі. Я передчувала це! Їй-богу!

Леді. Їх легко було вмовити, Софі... легкодухого князя, придворного хитруна Вальтера, недоумкуватого гофмаршала... Кожен з них ладен заприсягтися, що цей шлюб — найпевніший засіб зберегти мене для князя, ще дужче зміцнити наш зв’язок! Ні, назавжди його порвати! Назавжди розбити ці ганебні кайдани! Обдурені брехуни! Вас перехитрила слабка жінка! Ви самі тепер приводите мого коханого до мене! Я тільки цього й хотіла. Коли ж він буде мій... коли він буде мій... О, тоді прощай навік и, гидка пишното!..

Ява друга

Ті, що й були, старий камердинер князя вносить скриньку з коштовностями.

Камердинер. Ясновельможний князь кланяються міледі й посилають вам ці діаманти на весілля, їх щойно привезено з Венеції.

Леді (відкриває скриньку й перелякано відступає). Слухай, скільки заплатив князь за ці самоцвіти?

Камердинер (похмуро). Йому вони не коштують і шеляга.

Леді. Що? Ти збожеволів? Нічого не коштують? Ти (одступаючи від нього на крок) дивишся на мене так, ніби хочеш пронизати мене своїм поглядом... Нічого не коштують йому ці неоціненні самоцвіти?

Камердинер. Учора сім тисяч синів нашої країни послано до Америки, вони оплачують усе.

Леді (раптом, ставить скриньку і швидко підходить до камердинера; трохи помовчавши). Слухай! Що з тобою? Ти плачеш?

Камердинер (втирає очі й каже глухо, тремтячи всім тілом). їм ціна не менша, ніж цим камінцям... І моїх двоє синів серед них.

Леді (тремтячи, відвертається і хапає його за руку). Але ж нікого не силувано?