Розділ «Підступність і кохання»

Леді сповіщено про тебе. Я дав князеві слово. Всі в місті й при дворі знають про це. Якщо ти зробиш мене брехуном, хлопче... перед князем, перед леді, перед цілим містом... зробиш мене брехуном в очах двору... дивись, хлопче... або якщо я довідаюсь про якісь твої походеньки!.. Стривай-но! Чого це раптом ти так пополотнів?

Фердінанд (білий як сніг, весь тремтить). Як? Що? Та нічого, тату!

Президент (втупивши в нього страшний погляд). І коли тут щось є... і коли я знайду, чим викликаний твій опір... Тоді бережись, хлопче! Навіть підозра доводить мене до сказу! Йди негайно! Зараз почнеться вахтпарад. Тільки-но дадуть пароль, ти з’явишся до леді. Все князівство тремтить переді мною. Подивимось, чи здолає мене впертий син. (Іде і знову повертається.) Чуєш, хлопче, ти будеш там або стережися мого гніву! (Виходить.)

Фердінанд (отямлюється від тяжкого заціпеніння). Пішов? Невже це був батьків голос?.. Так!.. Я піду до неї... Піду туди... Розкажу їй дещо, поставлю перед нею дзеркало... О мерзенна! Коли ти й після цього домагатимешся моєї руки, то перед лицем усього дворянства, війська і народу... хоч би і озброїлась усією гординею своєї Англії... я тебе знехтую... я, німецький юнак! (Швидко виходить.)

Завіса

Дія друга 

Ява перша

Зала в палаці леді Мілфорд; праворуч софа, ліворуч клавесин.

Леді у вільному, елегантному ранковому вбранні, ще без зачіски, сидить біля клавесина й імпровізує;

Софі, камеристка, відходить од вікна.

Софі. Офіцери розходяться. Вахтпарад закінчено, але я не бачу Вальтера.

Леді (дуже занепокоєна, підводиться й ходить по залі). Не знаю, що зі мною сьогодні, Софі... Я ще ніколи не була така. Отже, ти його не бачила зовсім? Ну так, звичайно... Йому нема чого поспішати... У мене ніби якийсь злочин на серці тяжіє. Іди, Софі, нехай осідлають найбаскішого скакуна в стайні. Я хочу на простір, хочу бачити людей і блакитне небо, хочу розважитись їздою.

Софі. Якщо вам нудно, міледі, то скличте до себе гостей. Запросіть князя на обід, або хай гості грають у карти перед вашою софою. Коли б князь і весь його двір були до моїх послуг, я б не нудилася!

Леді (кидається на софу). Ох, не кажи мені такого! Я ладна давати тобі по діаманту за кожну годину, аби ти могла вберегти мене від них. Навіщо вони в моїй кімнаті, для декорації? Це погані, мерзенні люди, вони лякаються, роззявляють роти й витріщають очі, немов на якусь примару, коли зачують, як у мене вихоплюється тепле, щире слово. Це ляльки, що їх смикають за ниточку, вони слухняніші в моїх руках, ніж гачок для плетіння. Що мені до тих людей, чиї душі заведені так само, як їхні кишенькові годинники? Хіба цікаво запитувати їх про щось, коли я наперед знаю кожну їхню відповідь? Або сперечатися, коли вони бояться думати інакше, ніж я? Геть їх! Гидко їздити верхи конем, який навіть свої вудила не гризе! (Підходить до вікна.)

Софі. Але ж князя ви до них не зараховуєте, міледі? Найвродливішого чоловіка, найпалкішого коханця, найдотепнішу людину в усій його країні!

Леді (вертається назад). Отож-бо й воно, що це його країна. Тільки його князівське звання, Софі, й може хоч якось виправдати мій вибір. Ти кажеш, мені заздрять. Бідолашна я! Мене швидше слід пожаліти. З усіх, хто годується від трону, найгірше доводиться фаворитці, бо їй одній видно все убозтво багатого володаря. Правда, він може талісманом своєї величі вичаклувати з землі, як казковий замок, усе, чого заманеться моєму серцеві. Він ставить на стіл дари обох Індій, створює рай у дикій глушині. За його наказом джерела країни здіймаються до неба гордими водограями або піт і кров його підданих розбризкуються феєрверками. Та чи може його серце битися в лад іншому, палкому й могутньому, так само палко й могутньо? Чи його убога душа здатна бодай на однеоднісіньке прекрасне почуття? Моє серце голодує, хоч чуттєвих утіх я маю вдосталь. Що мені з усіх тих розкішних відчувань, коли вони тільки пригашують полум’я в моїй крові?

Софі (вражено дивиться на неї). Скільки я вже служу вам, міледі...

Леді. І тільки сьогодні мене пізнала? Це правда, люба Софі... Я продала князеві свою честь, але серце моє вільне, серце — мій скарб, може, воно ще варте справжнього чоловіка. Отруйне придворне повітря лише торкнулося його, як подих торкається дзеркала. Повір мені, люба, що я давно б захистила своє серце від цього нікчемного князя, якби тільки моє честолюбство дозволило мені поступитися першим місцем якійсь іншій придворній дамі!

Софі. І ваше серце так легко скорилося честолюбству?

Леді (жваво). Хіба воно не мстилося за себе? Чи й тепер не мститься?.. Софі! (Значуще кладе руку на плече Софі.) У нас, жінок, є тільки один вибір — панувати або слугувати; але й найбільша насолода владою — це тільки мізерна втіха, якщо не судилося вище блаженство — бути рабинею чоловіка, якого ми кохаємо!