Розділ «Розбійники»

Роллер. І ти теж, Швейцер? (Подає Шпігельбергові праву руку.) Ну, то й я віддаю душу в заставу чортові.

Шпігельберг. А ім’я — зорям! Чи не однаково, куди піде наша душа, коли цілі юрми висланих наперед кур’єрів сповістять про наше прибуття і всі дияволи приберуться по-святковому, струсять з вій тисячолітню сажу і міріади рогатих голів повисовуються з димучих жерл своїх сірчаних печей, щоб поглянути на нас. Браття! (Схоплюється.) Швидше, браття. Що у світі може зрівнятися з цим п’янким захватом? Ходімо, браття.

Роллер. Стривай, стривай! Куди? Адже й звірові треба мати голову, хлоп’ята!

Шпігельберг (уїдливо). Що там проповідує це вайло? Хіба голова не була вже тоді, коли ще жодна частина тіла не ворушилась? За мною, браття!

Роллер. Спокійно, кажу тобі. І свободі слід мати свого проводиря. Без голови загинули Рим і Спарта.

Шпігельберг (поступливо). Так, стривайте... Роллер діло каже. І це має бути світла голова. Розумієте? Тонкий політичний розум. Авжеж, подумати тільки, чим ви були годину тому і чим стали тепер, завдяки одній щасливій думці... Так, звичайно, вам потрібна голова... Ну, а той, кому спало таке на думку, — скажіть, хіба він не світла голова? Не політичний розум?

Роллер. Якби можна було сподіватися... мріяти... Але боюсь, що він ніколи на це не пристане.

Шпігельберг. Чому? Кажи сміливіше, друже! Хоч як важко керувати кораблем, що змагається з вітром, хоч який важкий тягар корони... Кажи сміливіше, Роллер! Може, він погодиться.

Роллер. І все загине, якщо він не погодиться. Без Моора — ми тіло без душі.

Шпігельберг (з досадою відходить від нього). Бовдур!

Моор (входить страшенно схвильований, збуджено бігає по кімнаті і промовляє сам до себе). Люди, люди! Брехливе, лицемірне крокодиляче кодло! їхні сльози — вода! їхні серця — залізо! Поцілунок в уста — і меч у груди! Леви й леопарди годують своїх дитинчат, ворони носять падло своїм пташенятам, а він, він... Злобу терпіти я навчився, можу всміхатися, коли мій найлютіший ворог п’є за моє здоров’я кров мого ж серця; та коли кровна любов стає зрадницею, коли батьківська любов обертається на мегеру[96], — о, тоді запалай вогнем, мужня стриманосте, обернися в тигра, лагідне ягнятко, і кожна жилка нехай наллється люттю й загибеллю.

Роллер. Слухай, Моор! Як ти вважаєш? Адже розбійником жити краще, ніж сидіти на хлібі й воді в темнім підземеллі?

Моор. Чому цей дух не вселився в тигра, що оскаженіло шматує своїми іклами людське тіло? Хіба це батьківська вірність? Хіба це любов за любов? Я ладен стати ведмедем і нацькувати всіх ведмедів півночі на це плем’я убійників. Цілковите каяття — і ніякого милосердя! О, я ладен отруїти океан, щоб люди з усіх джерел пили смерть! Довірлива, непохитна надія — і ніякого жалю!

Роллер. То послухай-но, Моор, що я тобі скажу.

Моор. Це неймовірно, це сон, це якась омана... Таке зворушливе благання, такий живий опис страждань і слізного каяття! Дикий звір і той відчув би жаль, камінь і той пролив би сльози... І що ж... Якби розказати, то це вважали б за злісний пасквіль на весь рід людський... І що ж... і що ж... О, якби міг я суремним звуком підняти на повстання всю природу — повітря, землю й море повести в бій на це гієняче кодло!

Грімм. Та послухай же, послухай! Ти оглух від люті.

Моор. Геть, геть від мене! Хіба не людина — твоє ім’я? Хіба не жінка тебе породила? Геть з моїх очей, ти, що маєш вигляд людини! Я так любив його! Жоден син так не любив! Я б тисячу разів життя своє за нього... (Люто тупає ногою.) Ха! Хто дасть мені в руки меч, щоб завдати пекучих ран цьому гадючому племені! Хто скаже мені, як влучити його в самісіньке серце, розшматувати, знищити, — той буде моїм другом, ангелом, богом, я молитимуся на нього!

Роллер. Саме такими друзями ми й хочемо стати, вислухай же нас нарешті.

Шварц. Ходімо з нами в Богемські ліси. Ми хочемо зібрати ватагу розбійників, а ти...

Моор пильно дивиться на нього.