Розділ «Розбійники»

Амалія (весело схопившись). О Карле! Я знов пізнаю тебе. Ти все той самий! Той самий! Все це неправда! Хіба ти, лиходію, не знаєш, що з Карлом не може такого статися?

Франц стоїть деякий час у глибокій задумі, потім раптом повертається, щоб вийти.

Куди це ти поспішаєш? Тікаєш від свого власного сорому?

Франц (затуливши обличчя руками). Дозволь мені! Дозволь мені... дати волю сльозам... Жорстокий батько! Кращого зі своїх синів віддати на поталу нещастям, ганебному оточенню... Дозволь мені, Амаліє! Я впаду йому в ноги, навколішки благатиму його, щоб він на мене, тільки на мене переклав свої прокляття... Тільки мене позбавив спадщини... мене... мою кров... моє життя, все...

Амалія (кидається йому на груди). Брате мого Карла! Милий, любий Франце!

Франц. О Амаліє! Як я люблю тебе за цю непохитну вірність моєму братові. Пробач, що я посмів так жорстоко випробовувати твою любов! З якою гідністю виправдала ти мої надії! Ці сльози, ці зітхання, це благородне обурення... які дорогі вони й мені, й мені... Наші братні душі були такі співзвучні.

Амалія. О ні, цього ніколи не було!

Франц. Ох, вони так гармоніювали, що я завжди думав: це ми мали б народитися близнятами! І якби не нещаслива різниця у зовнішності — не на мою, звісно, користь, — нас десятки разів плутали б одного з одним. Ти точнісінький Карл — не раз казав я самому собі, — ти його луна, його образ і подоба.

Амалія (хитає головою). Ні, ні, клянусь непорочним світлом небесним! Жодної його рисочки, жодної іскорки його почувань...

Франц. Так само схожі і наші вдачі... Троянда була його улюбленою квіткою... яка інша квітка була для мене кращою від троянди? Він невимовно любив музику — і ви свідки, о зорі! — як часто в мертвій нічній тиші, коли все навколо мене поринало в пітьму й дрімоту, ви підслухували мене за клавесином. І як можеш ти ще сумніватись, Амаліє, коли наша любов зійшлася в одній довершеній істоті? А коли любов одна, то як же можуть родитись різними її діти?

Амалія дивиться на нього здивовано.

Був тихий, ясний вечір, останній перед його від’їздом до Лейпцига, коли він повів мене в ту альтанку, де ви так часто сиділи, поринувши в мрії. Ми довго мовчали... Нарешті він схопив мене за руку і зі сльозами на очах тихо сказав: «Я залишаю Амалію... Не знаю чому... але передчуваю, що це навіки... Не покидай її, брате!.. Будь їй другом... її Карлом... якщо Карл... не повернеться...» (Падає перед нею навколішки і палко цілує їй руки.) Ніколи, ніколи, ніколи він не повернеться, а я дав йому священну клятву!

Амалія (відсахнувшись від нього). Зраднику, ловлю тебе на слові! В цій самій альтанці він заклинав мене не любити іншого... якщо йому судилося вмерти... Бачиш, який ти безбожний, який гидкий... Геть з моїх очей!

Франц. Ти не знаєш мене, Амаліє, ти зовсім мене не знаєш!

Амалія. О, я знаю тебе! Тепер я тебе знаю! І ти хотів бути схожим на нього? І він міг перед тобою говорити про мене зі сльозами на очах! Перед тобою? Та швидше він написав би моє ім’я на ганебному стовпі! Геть з моїх очей!

Франц. Ти ображаєш мене!

Амалія. Геть, кажу тобі! Ти вкрав у мене дорогоцінну годину, — хай буде вона вирахувана з твого життя.

Франц. Ти ненавидиш мене.

Амалія. Я зневажаю тебе, геть!

Франц (тупнувши ногою). Стривай же! Ти ще тремтітимеш передо мною! Знехтувати мене заради жебрака? (Розлючений виходить.)