Розділ «Розбійники»

Амалія. О, прошу тебе... Тобі жаль твого брата?.. Ні, недолюде, ти ненавидиш його! Ти й мене ненавидиш?

Франц. Я люблю тебе, Амаліє, як самого себе!

Амалія. Якщо ти любиш мене, то не відмовиш у проханні?

Франц. Ніколи, ніколи, якщо воно не варте більше, ніж моє життя.

Амалія. Ох, якби то!.. Єдине прохання, яке ти при бажанні так легко виконаєш... (Гордо.) Зненавидь мене! Я вся паленію від сорому, коли, думаючи про Карла, раптом згадую, що ти не зненавидів мене. Ти обіцяєш мені це? Тепер іди, облиш мене, — я так люблю самоту!

Франц. Чарівна мрійнице! Як чарує мене твоє лагідне, повне любові серце! (Торкаючись її грудей.) Тут, тут панував Карл, як божество у своєму храмі; Карл стояв перед тобою наяву, Карл володів твоїми снами; тобі здавалося, ніби весь світ зливається в ньому, єдиному, ним єдиним звучить, у ньому, єдиному, відбивається.

Амалія (схвильовано). Так, визнаю, це правда. Вам, варварам, на злість я перед усім світом визнаю — я кохаю його.

Франц. Не по-людському! Жорстоко! Так відплатити за таку любов! Забути ту...

Амалія (схопившись). Як, мене забути?

Франц. Хіба не наділа ти йому перстень на палець? Діамантовий перстень — як запоруку твоєї вірності! Але, звісно, хіба ж устоїть юнак перед принадами повії? Хто його за це осудить, коли він не мав уже що віддати, і хіба не заплатила вона йому щедро своїми пестощами та обіймами?

Амалія (спалахнувши). Мій перстень — повії?

Франц. Фе, як це підло! Але якби тільки це! Перстень, хоч би який він був дорогий, усе ж можна знов придбати в якогось єврея... Може, йому не сподобалось карбування, може, він виміняв його на кращий.

Амалія (гнівно). Але ж це мій перстень! Я кажу: мій перстень?

Франц. Який же ще, Амаліє? О, така коштовність, і на моєму пальці... і від Амалії!.. Сама смерть не розлучила б мене з ним... Скажи, Амаліє, — адже не коштовний діамант, не майстерність ювеліра — кохання, ось що надає йому ціни. Ти плачеш, любе дитя? Горе тому, хто викликає ці безцінні краплини з таких небесних очей? Ох, якби ти знала все, бачила його самого, бачила його в такому вигляді.

Амалія. Як? У якому вигляді, потворо?

Франц. Тихше, тихше, ангельська душе, не питай мене ні про що. (Наче сам до себе, але голосно.) Якби була така завіса, щоб сховати від очей світу цей мерзенний порок! Але ж він страшно дивиться на вас із жовтавосиніх підків під очима; він зраджує себе мертвотною блідістю обличчя з запалими щоками і потворно випнутими вилицями... Ось він глухо хрипить у безгучному зірваному голосі, ось нагадує про себе грімким стукотом розхитаного кістяка... ось він проникає аж до самих кісток і підточує живлющі сили юності... ось він слезить з лоба, щік, з рота й з усього тіла гноїстою, їдкою піною гидкої прокази і бабрається в багні скотинячої ганьби. Тьху! Тьху! Мене аж нудить... Ніс, очі, вуха — все сіпається. Ти пам’ятаєш, Амаліє, того нещасного у нашому шпиталі, що вихаркував, заходячись кашлем, усю свою душу? Здавалося, сама цнота заплющувала перед ним свої зніяковілі очі... Ти вболівала над ним. Виклич знову цей образ у своїй уяві — і перед тобою постане Карл!.. Його цілунки — чума, його губи отруять твої уста!

Амалія (дає йому ляпаса). Наклепник безсоромний!

Франц. Тебе жахає такий Карл? Тобі гидко навіть від цієї тьмяної картини? Іди ж поглянь сама на свого прекрасного, ангелоподібного, божественного Карла! Іди упийся бальзамом його дихання, дай отруїти себе запахом амброзії, що випаровує з його пащі! Від самого тільки подиху з його рота ти поринеш у те чорне, смертоносне запаморочення, ніби на тебе війнуло смородом падла чи постало перед очима всіяне трупами бойовище.

Амалія відвертається.

Який порив кохання! Яка насолода в обіймах!.. Та чи справедливо судити людину за її непоказну зовнішність? Адже й у недолугому тілі каліки Езопа може сяяти, як рубін у твані, велика, гідна кохання душа. (Злісно всміхається.) Навіть з укритих виразками уст може кохання... Правда, якщо порок підточує ще й силу характеру, якщо з цнотою, ніби аромат зів’ялої троянди, зникає і доброчесність... якщо разом з тілом і дух стає калікою...