Розділ «Розбійники»

Шпігельберг. І все це задля якихось двох-трьох тисяч паршивих дукатів...

Карл Моор. Ні, несила думати про це! Хіба ж мені втиснути своє тіло в корсет, хіба зашнурувати законом волю? Закон примушує плазувати слимаком того, хто мав би орлом літати. Закон не створив ще жодної великої людини, тоді як свобода породжує велетнів і видатні натури. Ці людці забираються в черево тирана, догоджають вередливому його шлункові і задихаються від його вітрів. Ох, коли б то дух Армінія[80] жеврів ще в попелі! Поставте мене на чолі війська з таких хлопців, як я, і Німеччина стане республікою, проти якої Рим і Спарта здаватимуться жіночими монастирями. (Кидає шпагу на стіл і підводиться.)

Шпігельберг (схоплюється). Браво! Бравісімо! Ти якраз нагадав мені один важливий пункт. Я шепну тобі дещо на вухо. Моор, воно вже давно мене цікавить, а ти якраз підходяща для цього людина, — пий же, брате, пий! Що, якби нам обернутися на євреїв і почати мову про відродження Іудейського царства?

Карл Моор (регоче на все горло). А! Тепер я бачу — ти хочеш вивести з моди крайню плоть, бо цирульник уже позбавив тебе твоєї?

Шпігельберг. А, бодай тебе, лобуряко! Я й справді вже якимось чудом наперед зазнав обрізання. Але, скажи, хіба це не хитрий і не сміливий план? Ми розсилаємо маніфест на всі чотири сторони світу і всіх, хто не їсть свинини, закликаємо до Палестини. Там за допомогою переконливих документів я доводжу, що Ірод-тетрарх[81] був моїм предком і таке інше. Оце буде перемога, хлопче, коли вони знову зійдуть на суходіл і почнуть заново відбудовувати Єрусалим! Тоді швиденько — геть турків з Азії, рубай кедри в Лівані, будуй кораблі й нумо сплавляти цілому народові старі позументи та пряжки. Тим часом...

Карл Моор (усміхаючись, бере його за руку). Годі, друже, облиш дурощі.

Шпігельберг (здивовано). Тьху! Чи не збираєшся ти розіграти роль блудного сина? Такий хлопець, як ти, що шпагою надряпав на обличчях більше, ніж три канцеляристи напишуть протягом високосного року в книзі наказів! А може, нагадати тобі про отой препишний собачий похорон? Ха-ха! Доведеться мені відновити у твоїй пам’яті твій власний образ, — це вдихне вогонь у твої жили, коли ніщо вже не бадьорить тебе. Пам’ятаєш, як пани з магістрату підмовили прострелити ногу твоєму собаці, а ти для реваншу оголосив наказом піст цілому місту? Всі боки рвали з твого рескрипту. Але ти, не бувши дурнем, звелів скупити все м’ясо в цілому Лейпцигу, так що за вісім годин у всій окрузі не залишилося й кісточки, і риба стала підніматися в ціні. Магістрат і городяни вирішили помститись. Ми швидко виступили, до тисячі семисот хлопців, з тобою на чолі, а за нами — і різники, і кравці, і крамарі, і шинкарі, і цирульники, і всі цехи — і поклялись розгромити геть усе місто, якщо в когось із нас зачеплять хоч волосину на голові. Скінчилось так, як із стрільбою в Горнберзі[82], і вони впіймали облизня. Ти скликаєш лікарів, аж цілий консиліум, і пропонуєш три дукати тому, хто пропише собаці рецепт. Ми побоювались, що в цих панів вистачить гордості відмовитись, і вже домовлялись удатися до насильства. Але в цьому не виникло потреби, — ці пани побилися між собою за три дукати і збили ціну до трьох шелягів; за одну годину було написано аж двадцять рецептів, так що бідна тварина незабаром після того здохла.

Карл Моор. От падлюки!

Шпігельберг. Похоронна церемонія була обставлена з усією помпою, кантів на честь собаки було складено безліч, і ми, числом до тисячі, кожен з ліхтарем в одній руці і рапірою — в другій, пройшли через усе місто під калатання дзвонів і брязкіт зброї до місця, де поховали пса. Потім ми обжирались до самого світанку, а ти, подякувавши панам за сердечне співчуття, звелів продати решту м’яса за половину ціни. Mort de ma vie![83] Ми дивились тоді на тебе з такою ж повагою, як гарнізон завойованої фортеці на переможця.

Карл Моор. І тобі не соромно цим вихвалятись? У тебе немає совісті навіть стілечки, щоб посоромитися цих витівок?

Шпігельберг. Годі, годі! Ти вже не Моор. Чи забув, як сотні разів, із пляшкою в руці, ти кепкував зі свого старого скупердяги і казав — нехай собі скнарить і збирає, а ти матимеш зате чим полоскати собі горло. Пригадуєш? Ах ти безсовісний, жалюгідний хвалько! Це говорилось помолодецькому, по-дворянському, а тепер...

Карл Моор. Будь ти проклятий, що нагадуєш мені про це. Проклятий я, що казав це! Але ж я казав тільки в хмільному чаду, а серце моє не чуло, що молов язик.

Шпігельберг (хитає головою). Ні! Ні! Ні! Цього не може бути. Неможливо, брате, щоб ти говорив це серйозно. Скажи, братику, чи не від злиднів у тебе такий настрій? Слухай, я розповім тобі одну пригоду з моїх дитячих років. Біля мого дому був рів, щонайменше футів з вісім завширшки, і ми, хлопчаки, бувало, наввипередки намагались через нього перескочити. Але все марно. Геп! — і ти вже скотився, а над тобою і свист, і регіт, і геть усього закидають сніжками. Неподалік від мого дому сидів на цепу собака одного мисливця, презлюща тварюка, — він, бувало, миттю вхопить за поділ кожне дівча, що, заґавившись, підійде до нього надто близько. Ото була мені розвага — безперестану дражнити цього пса на всі лади, і я мало не вмирав зо сміху, коли те стерво визвірялося й готове було кинутись на мене, якби тільки могло. Що ж вийшло? Одного разу я знову його роздражнив і так сильно вперіщив йому каменюкою в ребра, що він зірвався з цепу — і прямо на мене. Я прожогом метнувся навтікача. Стонадцять чортів! А тут якраз проклятий рів. Що робити? Розлючений пес от-от ухопить мене за п’яти; я, не довго думаючи, розігнався — скік! — і вже на тому боці. Стрибок урятував мені життя — ця тварюка на шматки б мене розірвала.

Карл Моор. Але до чого це?

Шпігельберг. Щоб ти бачив, як у скрутну хвилину зростають сили. Тому-то я ніколи не лякаюсь, коли діло до крайності доходить. Мужність зростає разом з небезпекою. Сили більшають у скруті. Доля, мабуть, хоче зробити з мене велику людину, завжди стаючи мені поперек дороги.

Карл Моор (роздратовано). Не знаю, навіщо нам іще мужність і де нам її не вистачало.

Шпігельберг. Он як? Отже, хай іде за вітром уся твоя обдарованість? Хочеш зарити в землю свій талант? Може, ти вважаєш, що твої лейпцизькі витівки — верх людської винахідливості? Дай-но нам вийти у великий світ. Париж, Лондон! — от де можна заробити ляпаса, назвавши когось чесною людиною. Душа радіє, коли бачиш такий розквіт ремесла. Там-то здивуєшся, аж очі вирячиш! Стривай-но, а от як підписи підробляти, шахраювати, граючи в кості, ламати замки і витрушувати потрухи із скринь — цього ти в Шпігельберга повчись! На першуліпшу шибеницю того каналію, який, маючи спритні руки, пропадав би з голоду.

Карл Моор (неуважливо). Як? Хіба ти випередив у цьому інших?

Шпігельберг. Здається, ти мені не довіряєш... Постривай, дай-но мені розійтися! Ти побачиш чудеса; в тебе голова піде обертом, коли моя винахідливість нарешті розродиться. (Встає, із запалом.) Як усе прояснюється в мені! Великі думки зароджуються у моїй душі! Велетенські плани шумують у моїй творчій уяві! Проклята сонливість (ляскає себе по лобі), як вона сковувала досі мої сили, заслоняла обрії і заважала моїм намірам! Я прокидаюсь і відчуваю, хто я такий, ким я повинен стати.

Карл Моор. Дурень ти! Вино шумує у тебе в голові.