Розділ «Розбійники»

Франц. Усі стояли бліді як сніг, у кожних грудях боязко билося чекання. Раптом мені почулось, що моє ім’я перше пролунало серед грози й бурі в горах, і мозок похолов у кістках моїх, а зуби мої голосно зацокотіли. Скоро забряжчали терези, загуркотіли скелі, і хвилини одна за одною потекли повз ліву шальку терезів, і кожна кидала в цю чашу один смертний гріх...

Данієль. О, хай буде над вами милосердя Боже!

Франц. Його не було!.. Шалька зросла з цілу гору, хоча друга, повна спокутної крові, ще тримала її високо в повітрі... Аж ось підійшов зігнутий горем старий чоловік, що гриз собі руку від лютого голоду. Очі всіх зніяковіло відвернулись од нього. Я пізнав цього чоловіка. Він відрізав пасмо свого срібного волосся, кинув його на чашу гріхів — і вона враз упала, вмить упала аж у глибину пекельної безодні, а чаша спокути загойдалась високо над нею!.. І почув я голос, що лунав із диму над скелею: «Прощення, прощення — всім грішникам на землі і в пекельній безодні! Тільки ти один — відринутий!»

Глибоке мовчання.

Ну, чого ж ти не смієшся?

Данієль. Чи можу я сміятись, коли мені аж мороз по спині пробігає? Сни — від Бога.

Франц. Цур тобі! Цур! Не кажи мені цього! Обізви мене дурнем, навіженим, безголовим дурнем! Зроби це, любий Данієлю, прошу тебе, висмій мене гарненько.

Данієль. Сни — від Бога. Я молитимусь за вас.

Франц. Брехня, кажу тобі!.. Іди цю ж мить, біжи, лети, знайди, де дівся пастор, скажи йому, щоб поспішав, поспішав! Але кажу тобі, це брехня!

Данієль (виходячи). Хай Господь Бог буде милостивий до вас.

Франц. Мудрість черні — страх черні!.. Адже ще не доведено, що минуле не минуло, що в надзоряному світі є всевидюще око... Гм, гм! Хто це мені нашіптує? Невже там, над зорями, є месник? Ні, ні!.. Так, так!.. Я чую страшний шепіт: «Є там, над зорями, суддя!» І цієї ж ночі стати перед надзоряним Суддею! Ні, кажу я... Це тільки жалюгідний захисток, куди хоче сховатися твоє боягузтво... Порожньо, німотно, глухо там, над зорями... А що, коли там справді щось є? Ні, ні, там порожнеча! Я наказую, щоб там нічого не було!.. А як усе-таки є? Горе тобі, якщо все тобі зарахується! Зарахується ще цієї ночі... Чому аж до кісток проймає мене холод? Умерти! Чому так жахає мене це слово? Скласти звіт перед надзоряним Суддею... А що, коли він справедливий? Усі сироти і вдови, всі визискувані й замучені мною волатимуть до нього! Але якщо він справедливий, то чому ж вони страждали? Чому я торжествував над ними?

Входить пастор Мозер.

Мозер. Ви посилали по мене, ласкавий пане? Я здивований. Уперше за мого життя! Ви маєте намір поглузувати з релігії? Чи ви починаєте вже трепетати перед нею?

Франц. Глузувати чи трепетати — це залежить від того, як ти відповідатимеш... Слухай, Мозер, я доведу тобі, що або ти сам дурень, або всіх на світі вважаєш за дурнів. І ти мусиш мені відповідати. Чуєш? Коли хочеш жити — мусиш мені відповідати.

Мозер. Ви викликаєте Всевишнього на суд свій, і Всевишній колись відповість вам.

Франц. Я хочу зараз це знати! Зараз же, цієї миті! Щоб не накоїти ганебних дурниць і в скрутну хвилину не волати до ідола черні! Сп’янівши від бургундського, я часто говорив тобі: «Бога нема!..» Тепер я розмовляю з тобою без жартів і знов кажу: «Нема його». Можеш спростувати мої слова всіма способами, які в тебе є, але я їх розіб’ю одним подихом моїх уст.

Мозер. Якби ж ти міг так само легко розвіяти й громи, що з неймовірною силою впадуть на твою горду душу! Всезнавець Бог, якого ти, безумче й лиходію, заперечуєш у його створіннях, не потребує виправдання з моїх тлінних уст. Він такий же великий у твоїй жорстокості, як і в усміху переможної чесноти.

Франц. Чудово сказав, отче! Отакий ти мені подобаєшся!

Мозер. Я стою тут з веління вищого владики і розмовляю з таким, як і я, хробаком, якому не збираюсь догоджати. Я, звичайно, вважав би себе чудодієм, якби вирвав признання в такої запеклої злостивості, як твоя. Та коли твоє переконання таке непорушне, то навіщо ти звелів покликати мене? Скажи, чому ти покликав мене серед ночі?

Франц. Тому, що мені нудно. Навіть до шахів я не почуваю сьогодні охоти. От і заманулось мені задля розваги погризтися з попом. Пустим залякуванням тобі не підірвати моєї мужності! Я добре знаю, що на вічність уповає лише той, кому не пощастило тут, на цьому світі... Але він гірко помиляється. Я не раз читав, що наша сутність — не що інше, як кровообіг, і з останньою краплиною крові спливають і дух, і думка. Вони поділяють з тілом усі його слабості, то хіба ж можуть вони існувати, коли тіло розпадеться? Хіба не зникнуть, коли воно почне гнити? Хай тільки краплина води просочиться тобі в мозок, і у твоєму житті настане раптова зупинка, що означає майже небуття. А продовження цієї зупинки — смерть. Відчуття — це всього лише коливання струн, а розбитий клавесин звучати не може. Якби я наказав зруйнувати сім моїх замків, якби розбив я оцю Венеру, не стало б їхньої симетрії і краси. Отак само і ваша безсмертна душа!