Розділ «Розбійники»

Старий Моор. Дякую тобі, о Боже! Настала година визволення.

Моор. Дух старого Моора! Що потривожило тебе в домовині? Може, ти пішов на той світ з тягарем якогось гріха, що заступив тобі вхід у двері раю? Я відслужу по тобі не одну месу, щоб вернути блудну душу до місця її вічного спочинку. Може, ти закопав у землю золото вдів і сиріт, що опівнічної години з воланнями блукаєш тут? Я вирву підземний скарб із кігтів самого заклятого дракона, хоча б він вивергав на мене тисячі пекельних вогнів і вищиряв свої гострі зуби на мою шпагу... А може, ти прийшов на мій заклик, щоб розгадати загадку вічності? Говори, говори! Я не з тих, що полотніють зі страху.

Старий Моор. Я зовсім не привид. Доторкнись до мене! Я живу... Але яким мізерним, жалюгідним життям!

Моор. Як? Хіба тебе не поховали?

Старий Моор. Так, мене поховали... Чи, власне, здохлий пес лежить у склепі моїх предків, а я вже цілих три місяці знемагаю в цьому темному підземеллі, куди жоден сонячний промінь не сягає ніколи, де ні разу мене не обвіяв теплий вітрець, де ніхто з моїх друзів не відвідав мене, де дико каркають ворони та кричать сови в опівнічну пору.

Моор. Господи милосердний! Хто ж це зробив?

Старий Моор. Не проклинай його!.. Це зробив мій син Франц.

Моор. Франц? Франц? О вічний хаосе!

Старий Моор. Коли ти людина і маєш людське серце, невідомий мій визволителю, то послухай, яких мук завдали батькові його власні сини... Ось уже три місяці волаю я до цих глухих, вирубаних у скелях мурів, але тільки луна передражнює мої стогони. Отож якщо ти людина і маєш людське серце...

Моор. На такі зойки навіть дикі звірі повибігали б зі своїх лігвищ.

Старий Моор. Я лежав іще на ложі хворості й ледве починав одужувати після тяжкої недуги, коли до мене привели чоловіка, який запевняв, що мій первісток загинув на полі битви. Він приніс меч, облитий синовою кров’ю, і переказав його останні, прощальні слова, ніби моє прокляття довело його до розпачу і погнало в бій назустріч смерті.

Моор (швидко відвертається від нього). Усе ясно!

Старий Моор. Слухай далі! Я знепритомнів від цієї звістки. Мене, певно, вважали померлим, бо коли я опритомнів, то вже лежав у труні, сповитий саваном, як мрець. Я почав дряпати віко труни. Його підняли. Навколо була темна-темна ніч. Мій син Франц стояв переді мною. «Як! — скрикнув він моторошним голосом. — Невже ти житимеш вічно?» — і цієї ж миті віко труни знову закрилось. Від цих страхітливих слів я знову знепритомнів. Коли я знову прийшов до пам’яті, то почув, що труну підняли, поставили на підводу й з півгодини везли кудись. Нарешті її знов відкрили... я опинився перед входом у цей склеп, біля мене стояли мій син і той чоловік, що приніс закривавлений меч мого Карла. Десятки разів обнімав я синові коліна, і просив, і благав, і знов обнімав їх, і заклинав, — батькові благання не зворушили його серця... «У підземелля цю поторочу! — гаркнув він. — Досить уже, нажився!» — і мене безжалісно зіпхнули вниз, і син мій Франц сам замкнув за мною двері.

Моор. Цього не може бути, не може бути! Ви, мабуть, помилились.

Старий Моор. Може, й помилився. Слухай далі, але вгамуй свій гнів! Так лежав я цілу добу, і жодна жива душа не згадала про мене. Нога людська вже давно не ступала по цих безлюдних місцях, бо в народі кажуть, нібито привиди моїх предків никають опівночі серед цих руїн, брязкаючи ланцюгами і хрипко наспівуючи жалобних пісень. Нарешті я чую — двері знову відчинилися, цей чоловік приніс мені хліба й води і сказав, що мене приречено на голодну смерть і він важить своїм життям, коли хтось довідається, що він мене годує. Ці крихти підтримували мене досить довго, але безнастанний холод... сморід від моїх нечистот... незмірне горе!.. Сили мої танули, тіло знемагало. Тисячу разів слізно благав я Господа Бога послати мені смерть, але, видно, не виповнилася ще міра моєї кари... Або, може, якась несподівана радість дожидає мене, коли я чудом усе це витримав. Але я заслужив, щоб терпіти ці муки... Мій Карл! Мій Карл!.. Він не дожив же ще й до жодної сивої волосини.

Моор. Досить! Уставайте! Гей, ви, колоди, опудала закоцюблі, сплюхи ліниві й нечулі! Вставайте! Ніхто не прокинувся? (Стріляє з пістоля вгору.)

Розбійники (переполохані). Е-гей! Е-гей! Що трапилось?

Моор. Невже ця розповідь не вирвала вас із дрімоти? Вона ж могла б розбудити людину й од вічного сну! Погляньте сюди! Погляньте! Світові закони стали забавкою! Розпався зв’язок природи, древня звада вирвалась на волю. Син убив свого батька!

Розбійники. Що ти кажеш, отамане?

Моор. Ні, не вбив!.. Це слово занадто лагідне!.. Син тисячу разів колесував батька, садовив на палю, катував, шкіру з нього здирав! Але й ці слова надто людяні!.. Від такого й сам смертний гріх почервоніє, від такого й канібал здригнеться, до такого жоден диявол не додумався б довіку!.. Син — свого рідного батька... О, гляньте сюди, гляньте сюди! Він знепритомнів... У це підземелля син кинув свого батька!.. Страх... холод... нагота... голод... спрага... О, гляньте ж, гляньте ж!.. Це мій рідний батько, я признаюсь вам!