Розділ «Розбійники»

Франц. У мене гарячка! Скажи пастору, коли він прийде, що в мене гарячка. Скажи пасторові, що я звелю завтра пустити собі кров.

Данієль. Може, накажете накапати вам бальзаму на цукор?

Франц. Гаразд! Дай кілька краплин! Пастор ще не скоро прийде. Голос мій тремтить і зривається наче від страху! Дай мені бальзаму на цукрі!

Данієль. Зволите дати мені ключі, я піду вниз, візьму в шафі...

Франц. Ні, ні! Не йди! Або я піду з тобою. Ти бачиш, я не можу залишатися сам! Я можу так легко... ти ж бачиш сам... зомліти, якщо залишуся сам. Стривай, стривай! Це й так мине, зостанься!

Данієль. Та ви й справді дуже хворі!

Франц. Авжеж, авжеж. У тому й річ... А хвороба затуманює мозок і породжує безумні, химерні сни... Сни нічого не означають. Правда ж, Данієлю? Сни пов’язані зі станом шлунка, сни нічого не означають... Я бачив зараз кумедний сон. (Падає непритомний.)

Данієль. Господи Ісусе! Що це з ним? Конраде! Георгу! Бастіане! Мартіне! Та подайте хоч голос, де ви! (Термосить його.) Пресвята Діво, Йосифе, Магдалино!.. Та прийдіть же до пам’яті! А то ще скажуть, що я вбив його! Боже, зглянься на мене!

Франц (безладно). Геть... геть! Чого ти так трясеш мене, мерзенний скелете?.. Мертві ще не встають...

Данієль. Господи милосердний! Він збожеволів...

Франц (підводиться знесилений). Де я? Це ти, Данієлю? Що я тут говорив? Не звертай уваги! Хоч би що я говорив — усе це неправда... Іди сюди, допоможи мені встати! Це просто запаморочення. Через те... через те... що я не виспався.

Данієль. Хоч би Йоганн був тут! Я покличу на поміч, я пошлю по лікаря.

Франц. Зостанься! Сядь біля мене на канапу... Так... Ти розсудлива людина, добра людина. Дай я розкажу тобі...

Данієль. Не тепер, іншим разом! Я покладу вас у постіль, вам потрібний спокій.

Франц. Ні, прошу, дай мені розповісти тобі все, а ти гарненько посмійся з мене!.. Бачиш, мені снилось, ніби я бенкетував по-королівському, на серці в мене було радісно, і ніби я лежав сп’янілий у саду на моріжку, аж раптом — це було опівдні — раптом... але, кажу тобі, посмійся з мене гарненько!

Данієль. Що раптом?..

Франц. Раптом оглушливий удар грому вражає мій дрімотний слух... Тремтячи від страху, я підводжусь і бачу, мені здалося, що я бачу, ніби увесь обрій охоплено полум’ям, а гори, і міста, і ліси тануть, як віск у печі... І страшний ураган, виючи, змітає море, небо й землю... І от немовби з мідних сурм пролунало: «Земле, віддай своїх мерців! Віддай мерців своїх, море!» І голі поля починають розверзатись і викидати з себе черепи, і ребра, і щелепи, і ноги. Вони зростаються в людські тіла і мчать кудись нестримним потоком — справжня жива буря! Тоді я глянув угору і побачив, що стою вже біля підніжжя громового Синаю[147], а наді мною й піді мною юрми людей, а там, на вершині гори, на трьох димуючих престолах, троє мужів, від чиїх поглядів тікає все живе...

Данієль. Та це справжній Страшний суд.

Франц. Чи не правда, яке безглузде марення? І от один з них, схожий на зоряну ніч, вийшов наперед, у руці в нього залізний перстень з печаткою, він підняв його між заходом і сходом і прорік: «Вічно, свято, справедливо, незаперечно! Є лише одна правда, лише одна чеснота! Горе, горе, горе хробакові, що сумнівається!...» Тоді вийшов наперед другий, в руці у нього було блискуче дзеркало; він підняв його між заходом і сходом і прорік: «Це дзеркало — істина; облуда й лицемірство не встоять перед ним...» Тоді жахнувся я і весь народ, бо ми побачили голови змій, тигрів і леопардів, відбиті в тому жахливому дзеркалі... Тоді вийшов наперед третій, в руці у нього були мідні терези, він підняв їх між заходом і сходом і прорік: «Наблизьтесь, Адамові діти! Я зважую ваші помисли на терезах гніву мого, а діяння — гирями люті моєї!»

Данієль. Боже, помилуй мене!