Розділ «Розбійники»

Франконія[65]. Зал у замку Моорів.

Франц. Старий Моор.

Франц. Чи ви здорові, тату? Ви чогось такі бліді.

Старий Моор. Здоровий, сину... Ти маєш мені щось сказати?

Франц. Прийшла пошта... Лист від нашого довіреного з Лейпцига...

Старий Моор (нетерпляче). Вісті про Карла?

Франц. Гм, гм! Авжеж. Але я боюсь... Не знаю, чи я... При вашому здоров’ї... Ви справді добре почуваєте себе, тату?

Старий Моор. Як риба у воді! Він пише про мого сина? Але чого ти так хвилюєшся? Ти вже вдруге питаєш мене про здоров’я.

Франц. Якщо ви хворі... або хоч трохи нездужаєте, то я краще поговорю з вами іншим разом, у слушнішу хвилину. (Стиха.) Ці вісті не для такої кволої людини.

Старий Моор. О Боже, Боже! Що то я почую?

Франц. Дозвольте мені спершу трохи відійти і пролити сльозу жалю за моїм заблудлим братом. Я мав би довіку мовчати, бо він ваш син; мав би довіку приховувати його ганьбу, бо він мій брат... Але коритися вам — мій найперший сумний обов’язок. Отже, пробачте мені.

Старий Моор. О Карле! Карле! Коли б ти знав, як терзає твоя поведінка батьківське серце! Одна-єдина радісна звістка про тебе додала б мені десять років життя... вернула б мені молодість... але кожна нова звістка, на жаль, ще на крок наближає мене до могили.

Франц. Якщо так, батьку, то прощавайте, а то нам усім довелося б уже сьогодні рвати на собі волосся над вашою труною.

Старий Моор. Зостанься! Мені ще лишився до могили один маленький крок, — а там уже хай Карл робить, що хоче. (Сідає.) За гріхи батьків терплять кару до третього й четвертого коліна, то хай він її довершує.

Франц (виймає з кишені листа). Ви знаєте нашого довіреного? Отож! Я дав би відрубати собі пальця на правій руці, якби міг сказати, що він брехун, мерзенний, підступний брехун. Наберіться ж сили і пробачте мені, що я не даю вам самому прочитати листа, — усього вам іще не слід знати.

Старий Моор. Все, все читай, сину, — ти увільниш мене від мого костура.

Франц (читає). «Лейпциг, першого травня. Якби мене, любий друже, не зв’язувала непорушна обіцянка не таїти від тебе анічогісінько, що я почую про долю твого брата, то моє безвинне перо ніколи б не стало твоїм катом. Із цілої сотні твоїх листів мені добре видно, як такі звістки вражають твоє братнє серце. Я ніби вже бачу, як ти проливаєш рясні сльози через цього негідника й шалапута...»

Старий Моор затуляє обличчя руками.

Щоб ви знали, тату, я читаю тільки найневинніші його вислови, «...проливаєш рясні сльози через цього негідника й шалапута». Ох, вони текли, вони струмками бігли по моїх осмутнілих щоках!.. «Я ніби вже бачу, як твій старий побожний батько, блідий як смерть...» Пречиста Діво! Ви й справді зблідли, а ще ж майже нічого не знаєте.

Старий Моор. Далі! Далі.