Розділ «Розбійники»

Франц. Ні! Ні! Свого сина ви не повинні проклинати... Кого ви називаєте своїм сином? Того, кому ви дали життя, а він усіляко намагається вкоротити ваше?

Старий Моор. О, це щира правда! Це Суд Божий надо мною. Так Господь йому звелів.

Франц. Погляньте ж, як по-синівському ставиться до вас улюблене ваше дитя! Він душить вас вашим же батьківським співчуттям до нього, вбиває вас вашою ж любов’ю; він підкупив ваше батьківське серце, щоб воно доконало вас. Коли б вас не стало на світі — він господар ваших маєтків, повний владар своїх жадань. Перепон нема, і потоки його розпусних жадань можуть текти вільно. Уявіть себе на його місці! Як часто мусить він бажати смерті батькові... та й братові теж... які так немилосердно заважали його буйним пригодам. Хіба це любов за любов? Хіба це вдячність дитини за батьківську ласку, коли він заради хвилини сласного лоскоту жертвує десятком років вашого життя? Коли славу предків, не заплямовану протягом семи сторіч, він ставить на карту за одну лиш мить солодкої втіхи? І це, ви кажете, син? Відповідайте! Це, кажете, син?

Старий Моор. Безжальне дитя! Ах! А все-таки моє дитя! Моє дитя.

Франц. Чарівне, безцінне дитя, чиє повсякчасне старання — позбутися батька... О, коли б ви могли це зрозуміти! Коли б полуда спала з ваших очей! Ваша поблажливість призводить до того, що він закореніє в розпусті, ваше потурання виправдує її. Ви, звичайно, відведете прокляття від його голови, зате на вас, тату, на вас упаде весь тягар цього прокляття.

Старий Моор. Правда, щира правда! Все це моя, моя провина.

Франц. Скільки тисяч людей, що жадливо пили з келиха насолоди, виправились потім через страждання! І хіба те тілесне слабування, що супроводить кожну надмірність, не є перст Божої волі? Чи має право людина порушувати її своєю жорстокою ніжністю? Чи має право батько навіки занапастити довірений йому скарб? Подумайте, тату, чи не муситиме він навернутися на правдиву путь і виправитись, якщо ви на деякий час полишите його на самого себе. А коли він і у великій школі злигоднів залишиться таким же негідником, тоді — горе батькові, який своїм потуранням нищить присуди вищої мудрості! Ну то як же, тату?

Старий Моор. Я напишу йому, що він не матиме моєї підтримки.

Франц. Ви вчините справедливо й розумно.

Старий Моор. Щоб він більше не з’являвся мені на очі...

Франц. Це вплине якнайкраще.

Старий Моор (ніжно). ...поки не стане іншим!

Франц. Правильно! Правильно! А якщо він, прикрившись машкарою лицемірства, виплаче ваше співчуття, лестощами виблагає у вас прощення, а назавтра піде і в обіймах своїх повій глузуватиме з вашої легкодухості? Ні, тату! Він вернеться й сам, коли сумління не буде вже йому докоряти.

Старий Моор. То я зараз же напишу йому про це.

Франц. Стривайте! Ще одне слово, тату! Я боюсь, щоб у гніві не зірвались у вас із пера надто суворі вислови, які розкрають йому серце. А потім... чи не здається вам, що він уже вважатиме за прощення, якщо ви вшануєте його власноручним листом? Отже, краще буде, коли ви доручите це мені.

Старий Моор. Г аразд, сину... Ох, і справді серце б моє розірвалось! Напиши йому...

Франц (поспішно). Отже, вирішено?

Старий Моор. Напиши йому, що ріки кривавих сліз, тисячі безсонних ночей... Але не доводь мого сина до розпачу.

Франц. Може, ви ляжете, тату? Все це страшенно вас схвилювало.

Старий Моор. Напиши йому, що в батьковій душі... Кажу тобі, не доводь його до розпачу! (Засмучений виходить.)