Розділ «Розбійники»

Франц. «...блідий як смерть, хитаючись, падає в крісло і проклинає той день, коли немовля, вперше простягаючи до нього руки, пролебеділо: «Тату». Мені не про все пощастило довідатись, але й з того, що я знаю, розповім тобі тільки дещо. Твій брат, як видно, вже дійшов до краю своєї ганьби; принаймні я не знаю, що можна вчинити ще гірше, хіба тільки його уява перевершує мою власну. Наробивши боргів на сорок тисяч дукатів...» Труснув же він гаманцем, тату! — «звівши перед тим дочку багатого тутешнього банкіра і смертельно поранивши на дуелі її жениха — порядного юнака знатного роду, він вирішив учора вночі втекти від рук правосуддя разом із сімома своїми товаришами, яких він сам звабив на розпусне життя». Тату! Бога ради, тату, що з вами?

Старий Моор. Годі! Перестань, сину.

Франц. Я пожалію вас... «Навздогін за ним розіслано листи про його розшук, скривджені волають про покарання, голову його оцінено... ім’я Моорів...» Ні, мої бідні уста не можуть убити батька! (Розриває листа.) Не вірте цьому, тату! Не вірте жодному слову.

Старий Моор (гірко плаче). Моє ім’я! Моє чесне ім’я.

Франц (припадає до його грудей). Безчесний, тричі безчесний Карл! Хіба не передчував я цього, коли він, ще бувши підлітком, тягався за дівчиськами, ганяв по долинах і горах з вуличними хлопчаками і всякими голодранцями, від церкви тікав, як злочинець від тюрми, і кидав у капелюх першому-ліпшому жебракові виканючені у вас гроші, тим часом як ми вдома підносилися душею в побожних молитвах і читанні святих проповідей? Хіба не передчував я цього, коли він охочіше читав про пригоди Юлія Цезаря, Александра Великого та інших запеклих язичників, а не історію Товії[66], що розкаявся у своїх гріхах... Я любив його завжди так, як велів мені синівський обов’язок щодо вас, і я сто разів передрікав вам, що той хлопчисько ще завдасть нам горя й ганьби! О, якби він не носив ім’я Моорів! Якби в моєму серці було менше любові до нього! За цю безбожну любов, яку я не можу затамувати в собі, мені доведеться ще спокутувати перед Всевишнім.

Старий Моор. О мої надії! Мої золоті мрії!

Франц. О, я вже це чув. Про це і я вам кажу. Ви його завжди боронили, мовляв, полум’яний дух, що палає в хлоп’яті й робить його таким чулим до всього величного й прекрасного, ця щира душа, що світиться в його очах, ніжність почуттів, що виливається сльозами жалю, коли він бачить чуже горе, мужня відвага, що підбиває його вилазити на вершини столітніх дубів, жене через рови, огорожі і стрімкі потоки, дитяча честолюбність, нездоланна впертість, усі ці прекрасні, блискучі чесноти, що вже зародились у вашому улюбленці, згодом зроблять його вірним, палким другом, чудовим громадянином, героєм, великою, так, великою людиною. І ось тепер — помилуйтеся, тату! Полум’яний дух розвинувся, зміцнів і дав розкішні плоди. Помилуйтесь на цю щирість, як гарно обернулась вона в зухвальство! Помилуйтесь на цю ніжність, що виявляється у воркуванні з кокетками та в чутливості до принад якої-небудь Фріни[67]. Помилуйтесь на цього полум’яного генія, що за якихось шість років дощенту розтратив снагу і блукає живим привидом на сміх безсоромним роззявам, які, проходячи повз нього, примовляють: «C’est l’amour qui a fait ga!» . Ox, помилуйтесь на цю відважну, заповзятливу голову, що будує і здійснює плани, перед якими блякнуть героїчні подвиги картушів[68] і говардів![69] А що буде, коли ці розкішні паростки досягнуть розквіту! Адже не можна сподіватися досконалості в такому ніжному віці. Може, тату, ви матимете ще радість побачити його на чолі війська, що квартирує у священній тиші лісів і наполовину полегшує втомленому мандрівцеві його ношу... Може, раніше ніж зійти в могилу, ви встигнете ще піти на прощу до того дерев’яного й конопляного пам’ятника, який він поставить собі між небом і землею...  Можливо... О тату, тату, тату! Пошукайте собі іншого імені, а то на вас пальцями показуватимуть крамарі й вуличні хлопчиська, яким доведеться побачити портрет вашого сина, виставлений на лейпцизькому ринку .

Старий Моор. І ти, Франце, і ти теж? О мої діти! Вони вражають мене прямо в серце.

Франц. Як бачите — і я можу бути дотепним, але мої дотепи — це жало скорпіона. І от це «сухе, звичайне собі створіння», цей «холодний, дерев’яний Франц» — і яких тільки прізвиськ не навівала вам несхожість між мною і братом, коли він сидів у вас на колінах і термосив вас за щоки, — цей Франц помре колись у своїм ріднім кутку і зотліє, і про нього забудуть, тоді як слава отого всеосяжного генія пролетить від полюса до полюса. Ха! Побожно згорнувши руки, дякує тобі, о небо, холодний, сухий, дерев’яний Франц за те, що він не такий, як той.

Старий Моор. Пробач мені, дитя моє! Не гнівайся на батька, що ошукався у своїх надіях. Господь, який через Карла посилає мені сльози, обітре їх з моїх очей твоєю рукою, мій Франце.

Франц. Так, любий тату, я обітру їх з ваших очей. Ваш Франц життя своє покладе за те, щоб продовжити ваше... Ваше життя — це оракул, до якого я звертаюсь за порадою в усьому, до чого б я не брався; дзеркало, в якому я бачу все... Нема для мене такого священного обов’язку, якого я не був би готовий порушити, коли йдеться про ваше дорогоцінне життя. Вірите ви мені?

Старий Моор. На тебе, сину, ляжуть іще більші обов’язки; хай Бог благословить тебе за все, чим ти для мене був і чим іще будеш!

Франц. Але скажіть мені тепер — якби вам довелось не називати того сина своїм, чи були б ви щасливі?

Старий Моор. Тихше! О, тихше! Коли повитуха подала його мені, я підніс його до неба й вигукнув: «Хіба я нещасливий?»

Франц. Ви сказали це тоді. А чи так воно тепер? Ви заздрите найубогішому з ваших селян, що він — не батько цьому... Ви не позбудетесь горя, поки у вас такий син. Це горе зростатиме й далі. Це горе підточить ваше життя.

Старий Моор. О, воно вже зробило мене вісімдесятилітнім дідом.

Франц. А якби ви... зреклись того сина?

Старий Моор (схопившись). Франце! Франце! Що ти говориш?

Франц. Хіба не від любові до нього все ваше горе? Без цієї любові він для вас не існує. Без цієї гідної осуду, злочинної любові він для вас умер... він для вас ніколи не родився. Не плоть і кров — серце робить нас батьками і синами. Не любіть ви його більше, і цей виродок уже не син вам, хоча він і плоть від плоті вашої. Досі він був для вас зіницею ока; «І коли твоє око тебе спокушає, — говориться у Святому письмі, — його вибери й кинь від себе. Краще тобі однооким увійти в царство небесне, ніж з обома очима бути вкиненому до геєнни вогненної. Краще бездітному піднестися до неба, ніж обом, батькові та синові, бути вкиненим до геєнни вогненної». Так заповів нам Бог.

Старий Моор. Ти хочеш, щоб я прокляв свого сина?