Розділ «Розбійники»

Франц (сміється, дивлячись йому вслід). Утішся, старий! Ти ніколи не пригорнеш його до своїх грудей; йому заказаний туди шлях, як пеклу — шлях до неба. Він був вирваний з твоїх обіймів раніше, ніж тобі стало відомо, що ти, може, сам цього захочеш. Поганий був би з мене майстер, якби я не спромігся відірвати сина від батькового серця, хоч би він прикутий був до нього залізними ланцюгами. Я обвів навколо тебе магічне коло прокльонів, через яке йому не перескочити. Щасти тобі, Франце! Немає любого синочка — і дорога попереду чиста. Треба визбирати всі оті папірці, а то ще хтось може упізнати мою руку... (Збирає клаптики розірваного листа.) Горе швидко забере від нас і старого... І в неї вирву я цього Карла з серця, хоч би це й коштувало їй половини життя.

Багато в мене прав бути невдоволеним природою, і, клянусь честю, я скористаюся ними. Чому не я перший виповз із материного лона?[70] Чому — не єдиний? Чому природа звалила цей тягар бридоти? Саме на мене? Не інакше як вичерпалась, коли творила мене. Чому саме в мене цей лапландський ніс? Саме в мене — ці мавританські губи? Ці готтентотські очі? Вона, здається, справді поскидала докупи все, що є найбридкішого в різних людських породах, і випекла з цього місива мене. Пекло і смерть! Хто дав природі право обдарувати його усім, а мене позбавити всього? Чи міг хтось до неї піддобритись, ще не народившись, або зневажити її, перш ніж побачити світ Божий? Чому ж вона вчинила так упереджено?

Ні, ні! Я несправедливий до неї. Адже вона наділила нас винахідливим розумом, висадивши голих і нужденних на берег цього безмежного океану — світу. Пливи, хто вміє плавати, а ні — то йди на дно. Вона нічого не дала мені; і все, чого я досягну, буде тільки моїм ділом. У кожного однакове право і на велике, і на мале. Домагання розбивається об домагання, прагнення — об прагнення і сила — об силу. Право — на боці переможця, і межі наших сил — єдиний наш закон.

Правда, існують певні поняття, вигадані для того, щоб підтримувати пульс ладу у всесвіті. Чесне ім’я! Це справді дорогоцінна монета, з якою можна майстерно шахраювати, якщо вмієш як слід пустити її в обіг. Сумління — о так, звичайно! Чудове опудало, щоб відганяти горобців од вишень! Спритно написаний вексель, з яким банкрут часом виплутується з біди.

Це таки справді похвальні вигадки! Держати дурнів у покорі, чернь — під чоботом, а розумним людям розв’язувати руки. Що й казати, хитромудрі вигадки! Вони нагадують мені ті плоти, якими мої селяни так обачно обгороджують свої поля, щоб, бува, який заєць не проскочив, жоден заєць. А вельможний пан пришпорює свого вороного і гарцює собі по майбутньому врожаю.

Бідолашний заєць! Яка все-таки жалюгідна роль — бути зайцем на цьому світі! Але панові саме зайці й потрібні.

Отже, сміливіше через усі перепони! Хто нічого не боїться — не менш могутній, ніж той, кого усі бояться. Тепер мода носити пряжки на штанях, щоб стягувати їх або розпускати, як тобі заманеться. Тож замовимо собі сумління найновішого фасону, щоб вільно його розпускати, якщо почнемо повнішати. До чого тут ми? Ідіть до кравця! Я стільки наслухався всякого базікання про так звану кровну любов, що в іншої порядної людини голова б очманіла. «Це твій брат!» Інакше кажучи, він вийнятий з тієї ж самої печі, що й ти; хай буде він для тебе священний! Ви лишень зауважте, яка це заплутана логіка, який сміховинний висновок — від сусідства тіл до гармонії душ, від спільності місця народження до спільності відчувань, від однакового харчування до однакової вдачі. І далі — це твій батько. Він дав тобі життя, ти його плоть, його кров — отже, хай буде він для тебе священний! Знову прехитрий висновок! Хотів би я все-таки запитати: чому він породив мене? Адже не з любові до мене, коли я ще тільки мав стати собою? Хіба він знав мене раніше, ніж я був зачатий? Або — хіба думав він про мене, коли зачинав мене? Або — хіба саме я був бажаний йому, коли пускав мене у світ? Знав він, що з мене вийде? Сподіваюсь — ні, а то я міг би його покарати за те, що він усе-таки дав мені життя! Чи можу я дякувати йому за те, що я чоловік? Не більше, ніж мав би винуватити його, коли б він створив мене жінкою. Хіба можу я визнавати любов, яка не ґрунтується на повазі до мого «я»? Де б же взялась повага до мого «я», яке могло само виникнути лише з того, чому воно повинно бути передумовою? Де ж тут місце для священного? Невже в самому акті, через який я виник? Ніби він є щось більше, ніж тваринне задоволення тваринної хіті! Чи, може, воно полягає в результаті цього акту? Але ж самий цей акт — це просто залізна необхідність, від якої ми залюбки відмовились би, коли б це не було на шкоду плоті й крові. Хіба повинен я вихваляти його за те, що він мене любить? Це ж тільки сама його пиха, головний гріх усіх митців, які милуються своїм твором, хоч би який він був огидний. Оце, бачите, і вся магія, яку ви оповили священним туманом, щоб зловживати нашою лякливістю. Невже ж мені задля цього дозволити водити себе за ручку, як мале хлоп’я?

Ну, то завзятіше! Сміліш за діло! Я викорчую все, що перешкоджає мені стати володарем. Я мушу стати володарем, і я силою доб’юсь того, чого мені не осягти через брак привабності. (Виходить.)

Ява друга

Корчма на кордоні Саксонії.

Карл Моор, заглиблений у книжку. Шпігельберг п’є за столом вино.

Карл Моор(відкладає книжку). Мене верне від цього чорнильного віку, коли я читаю в Плутарха[71] про великих людей.

Шпігельберг (ставить перед ним келих і п’є). Почитай краще Йосифа[72].

Карл Моор. Яскрава іскра Прометеєвого[73] вогню погасла, замість неї обходяться тепер лікоподієм — театральним вогнем, що ним і люльки не запалиш. Люди сновигають, як щури по палиці Геркулеса[74], і висушують мозок дослідженням того, звідки він мав таку чоловічу могуть. Французький абат повчає, що Александр був боягуз; сухотний професор за кожним словом підносить пляшечку з нашатирним спиртом до свого носа і читає лекцію про силу. Бельбаси, які мало не непритомніють, догравшись до немовляти, критикують тактику Ганнібала[75], шмаркачі вивуджують фрази з опису битви при Каннах[76] і скиглять над перемогами Сціпіона[77], опис яких їм доводиться перекладати.

Шпігельберг. Оце справді александрійське скигління[78].

Карл Моор. Прекрасна нагорода за кривавий піт, що пролили ви на бойовищах; ви живете тепер у гімназіях, і ваше безсмертя знехотя таскають, перев’язавши школярським ремінцем. Непогане відшкодування за ваші рани і кров — стати обгорткою для медяників у нюрнберзького крамаря або, в кращому разі, потрапити до рук французького драматурга, який поставить вас на ходулі і смикатиме за дротину. Ха-ха-ха.

Шпігельберг (п’є). Читай Йосифа, прошу тебе.

Карл Моор. Тьху! Хай вона западеться, недолуга доба кастратів, здатна тільки пережовувати події давніх часів та калічити коментарями і спотворювати в трагедіях героїв старовини. Сила її лона виснажилась, і тепер продовженню роду людського доводиться допомагати пивними дріжджами.

Шпігельберг. Чаєм, брате, чаєм.

Карл Моор. Вони відгородилися від своєї здорової природи всякими заяложеними умовностями, їм не вистачає духу перехилити склянку, бо доводиться пити її за чиєсь здоров’я, — вони лестяться до підмітайла, щоб він замовив за них слівце перед його милостю, і присікуються до бідняка, якого їм нема чого боятися. Підносять себе до небес за обід, що влаштували, і готові отруїти один одного за якийсь матрац, що його перехопили в них на аукціоні. Засуджують садукея[79] за те, що той не досить ретельно відвідує храм Божий, а самі перед вівтарем лічать свої лихварські проценти; схиляють коліна, щоб пишніше розпустити свій шлейф, і не зводять очей з пастора, щоб добре роздивитись, як завитий у нього парик. Непритомніють, побачивши, як ріжуть гуску, і плещуть у долоні, коли їхній конкурент повертається з біржі банкрутом. Як палко я тиснув їм руки: «Ще тільки один день!» Даремно! «В боргову яму, собаку!» Благання! Клятви! Сльози! (Тупнувши ногою.) Стонадцять чортів.