Розділ «Розбійники»

Данієль. Так, так! Але загубити невинну душу...

Франц. Може, мені ще звітувати перед тобою? Хіба сокира питає в ката, чому карати цю голову, а не іншу?.. Бачиш, який я терплячий, — я обіцяю тобі нагороду за те, до чого тебе зобов’язує присяга.

Данієль. Але, присягаючи вам, я сподівався залишитись християнином.

Франц. Ніяких заперечень! Даю тобі цілий день на роздуми. Поміркуй ще раз. Щастя чи нещастя — чуєш ти? Розумієш? Найвище щастя і найгірше нещастя! Я вигадаю нечувані тортури.

Данієль (після деякого роздуму). Я зроблю це, завтра я це зроблю. (Виходить.)

Франц. Спокуса велика, а він не народився бути мучеником за віру... Отже, на здоров’я, вельможний графе! З усього видно, що завтра ввечері ви споживатимете вашу останню трапезу!.. Все залежить від того, як до цього ставитися, і дурень буде той, хто не дбатиме про свою вигоду. У батька, який, може, випив зайву пляшку вина, спалахує жага — і внаслідок цього виникає людина; а навряд чи думають про людину під час отієї геркулесової роботи. От і в мені зараз спалахнула жага, — і від цього загине людина, і, звичайно, тут більше розуму й умисності, ніж коли її зачинали... Хіба народження більшості людей не залежить від спеки липневого полудня, від гарного укривала на ліжку, від горизонтальної пози заснулої кухонної грації або від погашеної свічки?.. Якщо народження людини є справа тваринної хіті або випадку, то навіщо ж заперечення цього народження вважати за щось жахливе? Хай буде проклята дурість наших мам і няньок, що калічать нам уяву жахливими казками і втовкмачують у слабкий іще мозок мерзенні картини Страшного суду, так що мимовільний трепет проймає людину, жах леденить їй кров, спиняє найсміливішу рішучість, і наш щойно пробуджений розум сковують ланцюги темних забобонів... Убивство! Ціле пекло фурій миготить навколо цього слова. А природа просто забула створити ще одну людину, пуповини не було перев’язано, батькові не пощастило весільної ночі — і вся ця гра тіней зникла. Було щось, і не стало нічого. Наче це не все одно, що сказати: нічого не було, нічого й не буде, — отже, нема про що й балакати. Людина з твані виникає, бродить деякий час у твані, сама породжує твань і знов у твань обертається, поки, нарешті, не прилипне грязюкою до підошов свого праправнука. От і вся пісня — тванисте коло людського призначення, отже, — щасливої дороги, любий брате! Сумління, цей жовчний, подагричний мораліст, може собі виганяти зморшкуватих бабів із борделів і мордувати старих лихварів на смертному ложі, — до мене воно ніколи не потрапить на аудієнцію. (Виходить.)

Ява третя

Інша кімната в замку.

Розбійник Моор входить з одного боку. Данієль — з другого.

Моор (квапливо). Де панна Амалія?

Данієль. Ласкавий пане! Дозвольте бідній людині дещо у вас попросити.

Моор. Будь ласка, що тобі треба?

Данієль. І небагато — і все, дуже мало — і разом з тим так багато, — дозвольте мені поцілувати вам руку.

Моор. Не треба цього, добрий дідусю! (Обнімає його.) Ти міг би бути батьком мені.

Данієль. Вашу руку, вашу руку, прошу вас.

Моор. Не треба.

Данієль. Я мушу! (Хапає його руку, дивиться на неї і падає перед Моором на коліна.) Любий, дорогий Карле!

Моор (лякається, потім, опанувавши себе, сухо). Що з тобою, друже мій? Я тебе не розумію.

Данієль. Так, відмагайтесь, прикидайтесь! Гаразд, гаразд! А все-таки ви — мій дорогий, мій безцінний панич... Боже милий, яка радість мені, старому... А я, дурний, не зразу вас... Небесний Отче! От ви й вернулись, а старий граф уже в домовині, а ви знову тут... Який же я був сліпий осел (б’є себе по лобі), що не впізнав вас із першого ж погляду... Ах ти... Хто б міг таке уявити! Те, про що я в сльозах молився... Господи Ісусе! Ось він тут, живий і здоровий, у своїй колишній кімнаті.

Моор. Що це за балачки? Може, у вас гарячка? Чи, може, розігруєте передо мною роль з якоїсь комедії?