Розділ «Розбійники»

Моор. Привіт тобі, рідна земле! (Цілує землю.) Рідне небо! Рідне сонце! І ви, лани й пагорки, струмки й ліси! Всім серцем, усім серцем вітаю вас! Як солодко повіває повітря з гір моєї вітчизни! Який запашний бальзам струмите ви назустріч бідному втікачеві!.. Елізіум! Поетичний світ!.. Зупинись, Моор! Твоя нога вступає в священний храм. (Підходить ближче.) Глянь, он і ластів’ячі гнізда на подвір’ї замку, і хвіртка в сад! І цей куточок біля огорожі, де ти так часто спостерігав і дражнив ловчу сову... А там, унизу, левада, де ти, герою Александре, вів своїх македонян в атаку під Арбелами[136], і поруч — порослий травою пагорок, з якого ти скинув перського сатрапа, а на його вершині маяв твій переможний прапор! (Усміхається.) Золоті весняні роки дитинства знов оживають у душі нещасного. Ти був тоді такий щасливий, такий безхмарно радісний, а нині... Ось лежать руїни твоїх планів. Тут мав ти колись жити великим, видатним, усіма шанованим мужем... Тут мав ти вдруге пережити своє дитинство, дивлячись на діток Амалії... Тут! Тут мав ти стати кумиром свого народу, але злий ворог насміявся з тебе. (Здригається.) Навіщо я прийшов сюди? Для того, щоб відчути себе в’язнем, якого брязкіт залізних кайданів розбудив із мрій про свободу?.. Ні, я повернусь назад до моїх злигоднів! В’язень уже забув про денне світло, але мрія про свободу майнула над ним, наче блискавка вночі, і навколо стало ще темніше... Прощавайте, рідні долини! Колись ви бачили Карла хлопчиком, і цей хлопчик був щасливий... Тепер ви бачите мужа, і муж цей сповнений розпачу. (Швидко обертається і йде в глиб сцени, але раптом зупиняється і сумно дивиться на замок.) Не побачити її, не кинути жодного погляду... коли тільки один мур відокремлює мене від Амалії... Ні! Я мушу бачити її, мушу бачити його... хоч би це й розкраяло мені серце! (Вертається.) Тату, тату! Твій син близько... Геть від мене, чорна димуча кров! Геть, порожній, моторошний, жахливий погляде смерті! Хоч на цю годину дай мені спокій... Амаліє! Тату! Твій Карл близько. (Швидко йде до замку.) Муч мене, коли прокинеться день, не відступай від мене, коли настане ніч, терзай мене в жахливих снах! Тільки не отруюй мені цієї єдиної радості! (Зупиняється біля брами.) Що це зі мною? Що це, Моор? Будь мужчиною!.. Смертельний страх... жахливе передчуття... (Входить.)

Ява друга

Галерея в замку.

Розбійник Моор і Амалія входять.

Амалія. І ви сподіваєтесь упізнати його портрет серед цих картин?

Моор. О, напевно! Його образ завжди жив у мені. (Оглядає портрети.) Це не він.

Амалія. Угадали!.. Це родоначальник графського дому, він дістав дворянство від Барбаросси[137], якому служив у морських походах на піратів.

Моор (усе ще біля портретів). Цей теж не він... І цей не він... так само і той... Його тут немає.

Амалія. Невже? Подивіться краще! Я думала, ви знаєте його...

Моор. Знаю, як рідного батька! Цьому ось бракує лагідної риски біля уст, що по ній можна було його впізнати з тисяч, — це не він.

Амалія. Ви мене дивуєте. Як? Вісімнадцять років ви його не бачили, і досі...

Моор (зашарівшись, швидко). Ось він! (Стоїть, мов громом прибитий.)

Амалія. Прекрасна людина!

Моор. Тату! Тату! Прости мене! Так! Прекрасна людина! (Витирає сльози.) Божественна людина!

Амалія. Ви, здається, дуже вболіваєте за нього?

Моор. О, це прекрасна людина!.. І його вже нема?

Амалія. Нема! Так зникають найкращі наші радощі!.. (Торкається його руки.) Любий графе, всі радощі земні недовговічні.

Моор. Так, це правда, це правда... Та коли ви встигли набути такого сумного досвіду? Адже вам нема, певне, ще й двадцяти трьох років?

Амалія. Я вже набула цього досвіду. Все живе для того, щоб у смутку померти. Ми прагнемо й здобуваємо лише для того, щоб зазнати болю втрати.

Моор. Ви вже втратили когось?