Розділ «Розбійники»

Франц. Отруту вкинув ти у вино! Хіба ти не зблід як сніг? Признавайся, признавайся! Хто тобі дав її? Чи ж не правда, граф? Граф дав її тобі?

Данієль. Граф? Господи Ісусе! Граф не давав мені нічого.

Франц (хапає його за барки). Я душитиму тебе, поки ти не посинієш, сивий брехуне! Нічого! А чого ж ви усе стовбичите разом? Він, ти і Амалія? І про що це ви шепочетесь весь час? Признавайся, які таємниці звірив він тобі?

Данієль. Бог мені свідок — не звіряв він мені ніяких таємниць.

Франц. Ти ще будеш заперечувати? Які підступи ви замишляєте, щоб усунути мене з дороги? Задушити сонного? Перерізати мені бритвою горло? Вином або шоколадом отруїти? Признавайся, признавайся! Чи, може, з ложкою супу вічним сном мене нагодувати? Говори! Я знаю все.

Данієль. Хай мене покарає Бог, коли я не кажу вам щирої правди.

Франц. Цього разу я тобі прощаю. Але слухай, він, напевно, підсовував тобі гроші? Стискав тобі руку міцніше, ніж це заведено? Ну, хоч би так, як потискують її давнім своїм знайомим?

Данієль. Ніколи, ваша милість.

Франц. А не говорив він тобі, наприклад, що знає тебе давно? Що й ти, певно, його знаєш? Що коли-небудь спаде полуда з очей твоїх, що... Як? Він нічого такого не говорив тобі?

Данієль. Анічогісінько.

Франц. Що деякі обставини затримали його... що доводиться часом носити машкару, щоб підступити до ворогів своїх... Що він хоче помститися за себе, жорстоко помститися?

Данієль. Ні звуку про все це.

Франц. Що? Анічогісінько? Подумай гарненько! Що він дуже добре знав старого пана... близько знав його... що він його любить... надзвичайно любить... любить як син...

Данієль. Щось таке, пригадую, чув від нього.

Франц (зблід). Чув, справді чув? Розказуй же швидше! Він казав, що він мій брат?

Данієль (спантеличений). Що, ваша милість?.. Ні, цього він не казав. Але, як панночка водила його по галереї, а я саме тоді витирав з картин пилюку, — він раптом спинився перед портретом покійного графа, наче громом прибитий. Панночка показала на портрет і сказала: «Прекрасна людина!» — «Так, прекрасна людина!» — відповів він, витираючи з очей сльози.

Франц. Слухай, Данієлю! Ти знаєш, я завжди був до тебе добрим паном, годував тебе й одягав, щадив твої старечі сили.

Данієль. Господь вам за це заплатить! А я завжди служив вам чесно.

Франц. Саме це я й хотів зараз сказати. За все своє життя ти ні разу мені не суперечив, бо сам добре знаєш, що повинен коритись мені в усьому, що я тобі накажу.

Данієль. В усьому і всім серцем, якщо це не йде проти Бога й мого сумління.