Розділ «Розбійники»

Амалія. Ні... так... ні... Ходімо далі, графе?

Моор. Ви так поспішаєте?.. Чий це портрет отам праворуч? Таке сумне обличчя.

Амалія. Ліворуч — портрет графового сина, теперішнього господаря замку... Ходімо, ходімо далі!

Моор. А цей портрет, праворуч?

Амалія. Може, ви хотіли б піти в сад?

Моор. А цей портрет праворуч?.. Ти плачеш, Амаліє?

Амалія швидко виходить.

Вона кохає мене! Кохає!.. Як вся вона захвилювалась, як побігли їй по щоках зрадливі сльози! Вона кохає мене!.. Нещасний, хіба ти вартий цього? Хіба не стою я тут, як засуджений перед плахою? Хіба це не та софа, на якій я, обнімаючи її, поринав у хвилі раювання? Хіба не рідні це батьківські покої? (Схвильовано дивиться на батьків портрет.) Ти... ти... твій погляд полум’ям палає... Прокляття, прокляття, тлін!.. Де я? В очах темніє... Гнів Божий! Я, я вбив його! (Вибігає.)

Заходить Франц фон Моор.

Франц (у глибокій задумі). Хай щезне цей образ! Боягузе легкодухий! Чого тремтиш ти і перед ким? Відтоді, як граф блукає в цих стінах, мені весь час здається, наче якийсь підісланий пеклом шпигун скрадається за мною по п’ятах... Я десь бачив його! Є щось величне і таке знайоме в його грізному, засмаглому обличчі, що мене аж дрож проймає. І Амалія до нього не байдужа. Хіба не дарує вона йому жагучих, млосних поглядів, на які завжди така скупа для всіх? Хіба я не бачив, як вона крадькома зронила кілька сльозин у вино, а він за моєю спиною так жадібно випив його, наче хотів і келих разом проковтнути? Так, я бачив це, на власні очі бачив у дзеркалі. Ой Франце, стережись! За цим ховається якась химера, що може принести тобі загибель. (Допитливо вдивляється в портрет Карла.) Така ж довга, гусяча шия. Такі ж чорні вогнисті очі... Гм, гм!.. Такі ж темні, густі, навислі брови... (Раптом здригнувшись.) Зловтішне пекло! Чи не ти насилаєш на мене це передчуття? Це — Карл!.. Так, тепер його риси немов оживають передо мною... Це він, дарма що він хоче видати себе за іншого!.. Це він... Смерть і прокляття! (Швидко ходить по залу.) Хіба для того я не спав ночами... Хіба для того валив скелі, зарівнював провалля? Хіба для того повстав я проти всіх інстинктів людських, щоб цей волоцюга неприкаяний порвав мої майстерно сплетені тенета?.. Обережніше! Тільки обережніше! Залишилось справді якусь дрібницю доробити... Я й без того вже по самісінькі вуха вгруз у смертні гріхи, і безглуздо було б пливти назад, коли покинутий берег залишився так далеко. Нема чого й думати про повернення. Саме милосердя пішло б із торбами, а безмежні жалощі збанкрутували б, якби надумали відпустити мої гріхи. Отже, вперед, як годиться мужчині! (Дзвонить.) Хай забирається він спершу до праотців, а тоді вже приходить. Мертві мені не страшні!.. Данієлю! Гей, Данієлю! Чого доброго, вони і його підбурили проти мене! В нього такий таємничий вигляд.

Входить Данієль.

Данієль. Що накажете, ваша милість?

Франц. Нічого. Піди налий у цей келих вина, тільки швидко.

Данієль виходить.

Стривай, старигане, я тебе впіймаю! Я так пильно дивитимусь тобі у вічі, що твоє сторопіле сумління й через машкару пополотніє!.. Він повинен умерти!.. Дурень той, хто кидає справу на півдорозі і ґави ловить, чекаючи, що з того всього вийде.

Входить Данієль з вином.

Постав сюди! Дивись мені прямо у вічі! Як у тебе тремтять коліна! Як ти тремтиш! Признавайся, старий, що ти зробив?

Данієль. Нічого, ласкавий пане, присягаюся Богом і моєю бідною душею.

Франц. Випий це вино!.. Що? Ти вагаєшся?.. Признавайся зараз же! Що ти вкинув у вино?

Данієль. Боже борони! Що? Я — у вино?