Розділ «Розбійники»

Данієль. Але я краще гризтиму з голоду свої старі кості, краще питиму власну сечу від спраги, ніж здобуду собі сите й забезпечене життя ціною вбивства. (Швидко виходить.)

Моор (здригнувшись, після жахливого мовчання). Мене обдурено, обдурено! Наче блискавка освітила мені душу!.. П ідле шахрайство! Небо і пекло! Не ти винен, тату! Підле шахрайство! Убивця, розбійник — через підле шахрайство! Він очорнив мене! Перехоплював, підробляв мої листи... а батьківське серце повне було любові... О, я жахливий дурень!.. Його серце повне було любові... О мерзота, мерзота! Мені тільки й треба було що впасти йому до ніг, зронити тільки одну сльозу... Я, дурень я, дурень безголовий. (Б’ється об стіну головою.) Я міг би бути щасливий... О підлота, підлота! Щастя мого життя підло, підло зруйновано. (Розлючено бігає по кімнаті.) Убивця, розбійник — через підле шахрайство!.. Він навіть не гнівався. В його серці й гадки не було проклинати... О лиходій! Незбагненний, підступний, мерзенний лиходій!

Входить Косінський.

Косінський. Де це ти пропав, отамане? В чому річ? Як я бачу, ти вирішив тут надовго залишитись.

Моор. В путь! Сідлай коней! Ми повинні ще до заходу сонця бути по той бік кордону.

Косінський. Жартуєш?

Моор (владно). Швидше, швидше! Не гайся! Кинь усе! І щоб жодне око не бачило тебе.

Косінський виходить.

Тікати з цих мурів! Найменше зволікання може розлютити мене, а він же син мого батька... Брате, брате! Ти зробив мене найнещаснішою у світі людиною, а я ніколи не скривдив тебе. Ти вчинив не по-братньому... Пожинай спокійно плоди свого лиходійства, хай моя присутність не отруює більше твоєї насолоди... але це справді було не побратньому. Хай навіки це лиходійство буде вкрито пітьмою, і хай навіть смерть не викриє його.

Входить Косінський.

Косінський. Коні осідлані, можемо їхати, якщо бажаєте.

Моор. Швидкий же ти, швидкий! Чого так поспішати? Невже я не побачу її ще раз?

Косінський. Якщо хочете, я розсідлаю. Ви ж самі казали не гаяти ні хвилини.

Моор. Ще раз! Останнє «прощай»! Я мушу випити до дна отруйний напій цього блаженства, а тоді... Зажди, Косінський! Ще десять хвилин... Почекай там, за мурами замку... І ми помчимо звідсіля!

Ява четверта

В саду.

Амалія. «Ти плачеш, Амаліє?» — і він так сказав це, так сказав... Мені здалося, немовби вся природа помолоділа. Радісно пережита весна кохання знову розцвіла для мене у звуках цього голосу! Соловейко виспівував, як колись... квіти пахли, як колись... і я, сп’яніла від щастя, лежала в нього на грудях... О лукаве, невірне серце! Як ти вмієш виправдувати свою зрадливість! Ні, ні, геть з моєї душі, злочинний образе! Я не порушила своєї клятви, мій єдиний! Геть з моєї душі ви, зрадницькі, безбожні бажання! В серці, де панує Карл, нема притулку для інших смертних... Але чому ж моя душа весь час проти моєї волі так поривається до цього чужинця? Чи не злився він з образом мого єдиного? Чи не став він вічним супутником мого єдиного? «Ти плачеш, Амаліє?» Ні, тікати від нього!.. Тікати... Хай очі мої ніколи не побачать цього чужинця.

Розбійник Моор відчиняє садову хвіртку.

(Амалія здригається). Що це? Наче хвіртка скрипнула? (Помітивши Карла, схоплюється.) Він?.. Куди?.. Що? Я наче приросла до цього місця і не можу тікати... Боже милосердий, не покидай мене!.. Ні, ти не вирвеш у мене мого Карла! В душі моїй нема місця для двох богів, я лише смертна дівчина! (Виймає портрет Карла.) Ти, мій Карле, будь моїм ангелом-охоронцем проти цього чужинця, мого баламута. На тебе, тільки на тебе дивитись невідривно — і жодного нечестивого погляду на нього. (Сидить мовчки, втупивши непорушний погляд у портрет.)

Моор. Ви тут, ласкава панно? І такі сумні? І сльози на цьому портреті?