Розділ «Розбійники»

Амалія йому не відповідає.

І хто ж це той щасливець, що задля нього очі ангела сльозою срібляться? Чи смію я на цього обранця... (Хоче глянути на портрет.) 

Амалія. Ні... так... ні!..

Моор (відсахнувшись). А! Чи вартий він, щоб його так обожнювали? Чи вартий він?..

Амалія. О, якби ви його знали!

Моор. Я б йому заздрив.

Амалія. Схилялися б перед ним, хочете ви сказати.

Моор. А!

Амалія. О, ви б його так полюбили... В його обличчі було так багато, так багато... в його очах... у звуках його голосу багато схожого з вами... багато того, що я так люблю...

Моор стоїть, опустивши очі.

Тут, де ви стоїте, стояв він тисячу разів, а поруч із ним та, що біля нього небо й землю забувала... Тут погляд його блукав по цих квітучих околицях... природа, здавалося, відчувала цей одухотворений, вдячний погляд і ставала ще прекраснішою, милуючись найкращим своїм створінням... Тут чарував він своєю небесною музикою пернатих слухачів... З цього ось куща зривав він троянди. Зривав троянди — для мене... Тут, тут лежав він у моїх обіймах, уста його пломеніли на моїх устах, і квіти радісно вмирали під кроками закоханих...

Моор. Його вже немає?

Амалія. Його вітрила майорять у бурхливих морях — але любов Амалії витає з ним... Він блукає в непрохідних піщаних пустелях — але любов Амалії обертає палючі піски в зелені луки і квітами вкриває дикі чагарі... Полудневе сонце палить його непокриту голову, в північних снігах дубіють йому підошви, град січе йому обличчя, але любов Амалії заколисує його і в бурях... Моря, і гори, і обрії далекі лягли поміж закоханими, але душі їх вириваються з брудних темниць і зустрічаються в раю кохання... Ви чимось засмучені, графе?

Моор. Слова кохання воскрешають і мою любов.

Амалія (блідне). Як? Ви кохаєте іншу?.. Ой леле, що я сказала?

Моор. Вона думала, що я вмер, і залишилась вірна отому нібито вмерлому. Вона почула, що я живий, і пожертвувала задля мене вінцем праведниці. Вона знає, що я в пустелях блукаю і в злигоднях поневіряюсь, і любов її через пустелі і через злигодні летить услід за мною. Її, як і вас, ласкава панно, звуть Амалія.

Амалія. Як заздрю я вашій Амалії!

Моор. О, вона нещасна дівчина; її любов належить тому, хто загинув, і ніколи... ніколи не матиме своєї винагороди.

Амалія. Ні, вона матиме винагороду в небесах. Адже існує, кажуть, кращий світ, де засмучені радітимуть, а закохані з’єднаються?

Моор. Так, світ, де спадають покривала і закохані з жахом знову знаходять одне одного... Ім’я йому — вічність. Моя Амалія — нещасна дівчина.