Данієль. Ай-яй-яй! Недобре так сміятися зі старого слуги... Оцей шрам! А, ви ще пам’ятаєте!.. Великий Боже! Якого страху ви тоді мені нагнали! Я завжди так любив вас, а ви мало не завдали мені такого горя... Ви сиділи в мене на колінах — пам’ятаєте — там, у круглій кімнаті... Б’юсь об заклад, мій голубе, ви це напевне забули... і годинник із зозулею, яку ви так любили слухати!.. Ви тільки подумайте — зозуля розбита, на дрібні шматочки розбита... Стара Сусанна розтрощила її, коли прибирала в кімнаті... Отож сиділи ви в мене на колінах та й гукнули: «Но-но!», а я побіг принести вам коника... Господи Боже! І навіщо я, старий осел, побіг? Мене мов окропом обдало, коли я почув у сінях ваш крик... Кинувся назад, а у вас кров дзюрком біжить, ви лежите на підлозі і... Матір Божа! Наче цебром холодної води линуло мені за шию... Так завжди буває, коли не пильнуєш за дитиною як слід. Ну, а якби в очко попало, Боже великий!.. Адже й то, як навмисне, в праву ручку. Ніколи в житті, сказав я, не дам дитині ножа в руки, сказав я, ножиць або чогось гострого, сказав я... На щастя, ні пана, ні пані не було вдома... Так, так, це на все життя буде мені наукою, сказав я. Господи, Господи! Мене ж могли б зі служби прогнати, могли б... Хай простить вам Господь Бог, дитя нерозумне... Але — слава Богу — все обійшлося щасливо, тільки цей недоладний шрам залишився.
Моор. Ні слова не розумію з того, що ти кажеш.
Данієль. Аякже, аякже! Ото був час! Не раз, бувало, підсунеш вам то медяник, то бісквіт, то тістечко, — адже я любив вас більше за всіх... А пам’ятаєте, як ви мені сказали в стайні, коли я посадив вас на буланого коня старого пана й пустив прокататись по великому лугу? «Данієлю, — сказали ви. — Хай-но я виросту великий, Данієлю, я зроблю тебе своїм управителем, і ти будеш зі мною в кареті їздити». — «Так, — сказав я, сміючись, — якщо Бог дасть здоров’я і ви не будете соромитись старого, то я проситиму вас подарувати мені хатину, отам унизу, під селом, що давно вже пусткою стоїть, — я заклав би там винарню відер на двадцять вина і хазяйнував би собі на старості літ...» Так, так, смійтесь уже, смійтесь! Адже правда, паничу, все це у вас давно вивітрилось із голови... Старого вже не хочуть знати, поводяться з ним так холодно, так звисока... а все-таки ви мій золотий панич... Правда, ви були трошечки легковажні, — даруйте на цьому слові! — як звичайно буває з молоддю... а згодом усе воно на добре виходить.
Моор (обнімає його). Так, Данієлю, не буду більше критися. Я твій Карл, твій заблудлий Карл! Як моя Амалія?
Данієль (плаче). Чи сподівався я, старий грішник, дожити до такої радості... І покійний граф даремно плакав! На спокій, на спокій, сива голово! Лягайте з миром у могилу, трухляві кості! Мій пан і володар живий, його побачили мої очі.
Моор. І він дотримає того, що обіцяв, — візьми це, чесний старче, за буланого в стайні. (Вкладає йому в руки туго набитий гаманець.) Не забув я тебе, старого.
Данієль. Що ви! Що ви робите! Це забагато! Ви помилились.
Моор. Не помилився, Данієлю.
Данієль хоче впасти йому в ноги.
Встань! Скажи, як моя Амалія?
Данієль. Хай Бог вам заплатить! Хай Бог вам заплатить! Ох, Господи Боже!.. Ваша Амалія, о, вона не переживе цього, вона помре з радощів.
Моор (жваво). Вона не забула мене?
Данієль. Забула? Та що це ви говорите? Вас забути? Якби ж то ви самі були при тому, якби ж то ви бачили, як вона ламала руки, коли прийшла чутка про вашу смерть... ту чутку звелів поширювати наш теперішній пан.
Моор. Що ти кажеш? Мій брат...
Данієль. Так, ваш брат, ласкавий пане, ваш брат... Іншим разом я більше вам розкажу, коли матиму час... Як спритно вона його спроваджувала, коли він кожний божий день чіплявся до неї, щоб узяти її собі за дружину. О, я зараз же, зараз же побіжу їй сказати, принесу їй радісну звістку. (Поривається йти.)
Моор. Стривай, старий! Вона не повинна цього знати! Ніхто не повинен цього знати, і брат мій теж.
Данієль. Ваш брат? Ні, ні в якому разі він не повинен цього знати! Він — нізащо! Якщо тільки він не знає вже більше, ніж належить йому знати. О, скажу вам, бувають на світі погані люди, погані брати, погані пани... Але навіть за все золото мого пана я не згоден стати поганим слугою... Наш теперішній пан вважав, що ви померли.
Моор. Гм. Що ти там бурмочеш?
Данієль (ще тихше). І звичайно, коли, не спитавши, раптом воскресають... Ваш брат був єдиним спадкоємцем покійного пана...
Моор. Старий! Що ти мимриш крізь зуби, наче якась жахлива таємниця крутиться в тебе на язиці і не сміє, але повинна з нього зірватись? Говори ясніше.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Фрідріх Шіллер. Лiрика. Драми» автора Шиллер Фрідріх на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розбійники“ на сторінці 45. Приємного читання.